Нас у батьків було двоє: я, старша, та Леся, молодша. Батьки намагалися до нас однаково ставитися, але Леся вже дуже любила переборщити і виплакати більше, ніж мені.
– Вона маленька, – казала мені мама на моє питання, чого у неї більше іграшок, цукерок і уваги мами.
З роками їй легше було віддати все, лиш би не чути її нарікань. Так ми й жили: вивчилися, працюємо, вийшли заміж.
Батьки наші працюють за кордоном і приїздять сюди на кілька місяців. Вони помагають нам однаково хоча тут є нюанси.
Вся справа в чоловікові Лесі, Матвії.
Спочатку все було чудово. Матвій, на перший погляд, інтелігентний, вихований, навіть надто. Леся світилася, розповідала, який він чутливий, як тонко відчуває світ. Ми з Романом раділи за них. Але поступово ця «чутливість» перетворилася на тягар для всієї нашої родини.
Матвій виявився не просто чутливим, а якимось… скляним. Його легко образити, він швидко втрачав настрій, а найголовніше — він швидко знаходив винних у своїх душевних муках, і майже завжди це була Леся. Або ми. Або ми і Леся.
Як тільки щось йшло не так, як хотів Матвій, він оголошував: «Мені тут некомфортно», «Я більше не відчуваю підтримки», «Мені треба побути на самоті» — і йшов. Куди? До своєї мами, звичайно. Він не просто йшов, він робив з цього ціле кіно, залишаючи Лесю в сльозах.
Я коли це все бачила. Мені здавалося, що Матвій – то Леся в чоловічій подобі. Настільки поведінка обох була однакова.
Але Леся, так само вирішувала свої проблеми чужими руками. Вона телефонувала мені, мамі, Романові, скаржилася, що «без нього пропаде», що він — її «сенс життя», і що ми всі повинні щось зробити, аби «її сонечко» повернулося.
І ми робили. О, як ми робили!
Вперше це було, коли невдовзі після весілля, Матвій заявив, що йому потрібна машина для роботи, але він не може собі її дозволити через те, що його на роботі не цінують, але як він матиме машину, то одразу стане незамінним. Він страждав за машиною. Леся ридала. Мама, почувши це, одразу ж переказала гроші на пристойний автомобіль. «Тільки б дитина була щаслива», — сказала вона тоді. Звісно, після цього Матвій одразу став люблячим чоловіком і і повернувся до Лесі.
Одного разу, коли Матвій на кілька днів «втік» через те, що Леся не так порізала сирну тарілку для його друзів, мама навіть мені зателефонувала.
«Наталочко, — зітхала вона в слухавку, — поїдь, поговори з ним. Скажи, що Леся — його найкраща доля. Я вже не знаю, що робити. Може, купити йому новий велосипед? Йому ж треба якось зняти стрес!»
Я ледве відмовила її від велосипеда. Замість цього ми з Романом поїхали на риболовлю, куди Матвій любив їздити, і Роман «випадково» його там зустрів, порадив гарний спінінг. Мама переказала гроші. Леся його купила. Матвій вернувся.
Я завжди говорила Лесі: «для чого тобі такий чоловік?»
Але вона тільки дивилася на мене своїми великими, повними сліз очима і шепотіла: «Ти не розумієш. Я без нього пропаду. Я його кохаю».
Останньою краплею, яка переповнила моє терпіння і терпіння всієї родини, стала історія з котеджем.
Наші батьки вирішили, що будуть жити в Європі, бо й пенсії більші і ми можемо колись до них перебратися. Свій котедж у селі, який батько роками будував власними руками, вони вирішили залишити нам. У документах він був оформлений на обох сестер. Ідея була така: місце для сімейного відпочинку, приїхати, відпочити, шашлики, природа.
Звісно, не минуло й місяця, як котедж перетворився на місце паломництва для Матвія та його оточення.
Матвій швидко оголосив, що це «ідеальне місце для його творчої реалізації та відновлення енергії». Це означало, що він почав запрошувати туди всіх: своїх колег, своїх родичів, своїх друзів, їхніх друзів. Він зробив із нашого сімейного гнізда майже туристичну базу, іноді навіть без Лесі. Він просто їхав туди, збирав компанію і «відновлював енергію».
Леся на це дивилася крізь пальці, кажучи: «Він повинен відпочити, Наталочко. Він багато працює».
Одного разу ми з Романом і дітьми вирішили поїхати туди на вихідні. Ми не попереджали їх, бо мали право приїхати.
Тим більше, що місця там багато.
Те, що я побачила, перевершило всі мої очікування.
Подвір’я було завалене сміттям. У будинку панував такий безлад, що я ледь не розплакалася. Брудна постіль, гори посуду в раковині, недопалки в горщиках з квітами, пляшки, забуті кимось шкарпетки. Це був справжній свинюшник, який міг би позмагатися з авгієвими стайнями.
Мої діти, які звикли до чистоти, навіть не хотіли заходити. Роман, мій стриманий чоловік, ходив по котеджу з кам’яним обличчям.
Я зателефонувала Лесі.
«Лесю, ти бачила, що тут робиться?» — запитала я, намагаючись стримати гнів.
«Ой, привіт! Так, ми там були на вихідних із Матвієм та його колегами. Класно відпочили!» — весело відповіла вона.
«Класним відпочинком це назвати важко. Це схоже на наслідки нашестя сарани! Хто це прибиратиме?!»
«Ну, вони ж відпочивали, Наталочко. Їм потрібен був релакс, ти ж знаєш, яка у Матвія чутлива натура. Вони ж люди творчі, їм не до прибирання. Я потім якось сама приїду і приберу. Не переймайся».
Не переймайся! Я повинна була прибирати це все, щоб мої діти могли заночувати в чистоті! Я, Роман і діти провели весь день, відмиваючи чужу гулянку. Я була настільки розлючена, що готова була змінити замки.
Звичайно, я висловила все, що думала, Лесі. Але вона просто зробила вигляд, що все так і треба. Мовляв, це їхня частка, і вони мають право робити, що хочуть, а Матвій — «господар дому» і може запрошувати кого завгодно.
Ось тоді я й вирішила діяти. Втомилася від цього цирку і від того, що моя молодша сестра крутить мною та батьками.
У мене була гарна подруга, Ілона. Вона якраз розлучалася і тимчасово жила в гуртожитку.
Я подзвонила їй.
«Ілоно, у мене є пропозиція. Пам’ятаєш наш котедж у селі? Мені потрібно, щоб ти там пожила. Довго. І щоб усі знали, що ти там живеш».
«Нічого собі. Але я не можу оплатити великий будинок», — сказала вона.
«Ні, ти будеш жити там, як власниця. В тебе немає житла, а я як співвласниця пускаю тебе. Причому, дуже наполегливо пускаю. Там чисто і спокійно. Ідеальне місце для відновлення після розлучення, кажеш ти».
Ми домовилися. Ілона — жінка рішуча і з почуттям гумору. Я пояснила їй, що вона повинна зробити: просто жити там, як повноправна господиня. Запрошувати іноді своїх друзів. Підтримувати чистоту, але не кидатися прибирати за чужими людьми.
Я знала, що цей крок зачепить Лесю. І він спрацював ідеально.
Леся зателефонувала мені вже через тиждень.
«Наталочко, що це за Ілона? Чому вона живе в котеджі? Як це — ти її туди пустила?!» — у її голосі бриніли нотки справжньої паніки.
«Так, пустила. Їй нема де жити, а котедж і мій. Вона підтримує чистоту, і, до речі, це моя частина будинку. Тобі не подобається? Живи там сама і дивись за порядком».
«Але ж… Матвій! Він звик туди їздити з друзями!»
«То хай не їздить. Мені що? Я людині добро роблю, яке мені діло до твого чоловіка?»
Леся, яка до цього моменту абсолютно не переймалася станом котеджу, раптом зрозуміла, що вже дуже часто туди навідується Матвій.
Коли ж побачила мою подругу, то вже не пропускала жодного вихідного.
Вона приїжджала, прибирала, вимивала, готувала, щоб довести Матвію, що вона «краща» і «потрібніша», «догідливіша». Вона готувала величезні баули їжі, везла їх туди, щоб нагодувати його друзів і родичів. Вона стала чистити мангал, мити посуд, прибирати за всіма, бо, бачте, «Матвій вважає, що дружина повинна підтримувати його імідж хорошого господаря».
Ілона була й рада:
– Вона приїжджає і все вимиває та готує, чим не краса?
Це тривало кілька місяців. Леся виснажилася, схудла, але була щаслива, що Матвій «дозволяє» їй їздити з ним.
Кульмінація настала, коли Леся приїхала туди без попередження. Вона хотіла зробити Матвію сюрприз — він був там із друзями і Ілоною.
Вона тихенько зайшла в будинок і почула, як Матвій говорив:
«…ну, Леся — це, звісно, добра душа, але вона така проста. От ти, Ілоно, зовсім інша. Розумна, незалежна, з тобою цікаво поговорити. А моя дружина… ну, вона занадто прив’язана до мене, занадто залежна. Це мене, чесно кажучи, трохи виснажує. Вона як дитина, за якою треба постійно доглядати».
Леся стояла за дверима, тримаючи в руках пакети, які він їй замовив купити. Вона чула, як її чоловік, заради якого вона перетворилася на куховарку і прибиральницю, скаржиться на неї чужій жінці, називаючи її «простою» і «дитиною».
Вона приїхала до мене вночі. Вона плакала так, як не плакала навіть тоді, коли він «тікав» до мами. Вона була розбита.
«Як він міг?! Я ж усе для нього робила! Я жила для нього, Наталочко! А він… він вважає мене зручною!»
Вона сиділа на моїй кухні, а я відчула, що мені більше не шкода її. Я була втомлена. Втомилася від її сліз, від його «чутливості», від цього нескінченного цирку.
Я налила їй води і сіла навпроти.
«Знаєш що, Лесю? Мені тебе не шкода. І мамі не шкода. І Романові, думаю, теж. Усі ми втомилися».
Вона підняла на мене свої червоні, заплакані очі.
«Як ти можеш так казати?!»
«А так. Ми втомилися від того, як ти тримаєшся за штани цього Матвія. Він крутить тобою з першого дня, а ти дозволяла. Він крутить тобою, мамою, нашою родиною, а ти й рада і ще й показуєш нам, як догодити твоєму жевжику, аби він був біля тебе».
Я говорила голосно, але спокійно.
«Тому тобі ніхто не співчуває. Бо ти сама себе поставила в цю позицію. І ти сама маєш із неї виходити».
Настала тиша. Леся вперше не почала сперечатися чи плакати ще сильніше. Вона просто дивилася на свої руки.
«Що ж мені тепер робити?» — нарешті тихо запитала вона.
«Почни з того, що перестань мити його брудні тарілки. Повернись додому і скажи, що втомилася. Скажи, що тобі теж потрібен простір. А якщо він піде до мами — нехай іде. І не дзвони нам. Живи своїм життям. Або йди з ним, але тоді не обтяжуй нас своїми трагедіями».
Я не знала, чи зможе вона змінитися. Але я вперше за довгий час відчула, що сказала правду. І вся наша родина, від батьків до мого чоловіка Романа, чекала, що Леся нарешті подорослішає. Але нам не варто було чекати, а варто жити своїм життям і хай вони роблять, що хочуть. А ми не маємо втручатися. Хіба не так?
Дякуємо Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити цікаві публікації!
