Почну свою історію з того, що я рано залишилася сиротою і мене виховала бабуся. Їй я безмежно вдячна за все. Вона мені стала і опікуном, і другом, і підтримкою. Бабуся працювала вчителем математики в школі.
Моя Станіслава Леонідівна виховувала мене в строгості, але з величезною любов’ю. Вона давала мені все необхідне, я ніколи ні в чому не знала потреби, поки бабуся була поруч.
Дідуся у нас не було – бабуся ще в молодості залишилася вдовою і після того, як не стало єдиної дочки – моєї мами, я стала для неї сенсом життя.
Бабуся періодично нездужала – давалося в знаки шкільне навантаження і її сердечко часто втомлювався. Коли вона потрапляла в стаціонар – я, будучи, по суті, ще дитиною, сама справлялася по господарству і навіть примудрялася носити передачі їй в палату. Бабуся пишалася, що змогла виховати таку самостійну внучку.
Коли мені виповнилося двадцять – вона вкотре потрапила у стаціонар, звідти я її вже не забрала… Дуже складно було зрозуміти, що я залишилася одна на цьому світі. Довгий час я приходила до себе, але життя тривало, і я повинна була довести, що сильна. Так потихеньку я ставала на ноги сама.
Бабуська мене не покинула. Вона часто приходила до мене у снах. Я навіть радилася з нею таким чином. Коли я зустрічалася з Владом вона теж «схвалила» мій вибір.
Мій вже тепер чоловік був з хорошої сім’ї, мене не ображав і підтримував в усьому. Його рідні прийняли мене, і я раділа, що тепер не одна. Коли ми дізналися про те, що я при надії Влад був такий щасливий! Він відразу ж зробив мені пропозицію, і ми почали планувати весілля.
Коли складали список гостей, від мене були тільки дві університетські подруги, більше нікому було порадіти за мене в такий день.
Сім’я Влада оплатила всі весільні витрати, і навіть сукню я вибирала разом зі свекрухою. Весілля було веселе і ми були щасливими молодятами. Жити переїхали до мене і почали облаштовувати своє сімейне гніздечко.
Всі дев’ять місяців протікали не так гладко, як хотілося б. Одного разу до мене в сон вкотре навідалась бабуся і сказала, що я чекаю хлопчика і попросила, щоб ми назвали його в її честь – Станіславом.
Прокинувшись, я розповіла про сон чоловікові, він розсміявся і сказав, що не буде так називати дитину.
Йому категорично не подобалося це ім’я, та й до батькові, на його думку, воно не підходить – надто складно вимовляється. Як я не просила подумати про це ще раз, Влад і чути не хотів. Порадившись зі своєю мамою, чоловік вирішив назвати нашого хлопчика Ігорем.
В іншій ситуації я б не була проти, але як можна не уважити пам’ять своєї найріднішої людини і її, так би мовити, останнє бажання. Я сподівалася, що після появи сина чоловік піде мені на поступки, але помилилася.
Лежачи в палаті з п’ятиденним сином, мені урочисто вручили свідоцтво, де було написано: «Ігор Владиславович». Що я відчула і як засмутилася, не описати, навіть годувати дитину не змогла самостійно. В ту ж ніч мені знову наснилася бабуся така ж, як я засмучена…
Я дуже ціную все, що для мене зробила родина чоловіка, та й Влада я кохаю і поважаю, але ж мою думку теж потрібно враховувати. Я була проти вибору, який вони зробили.
Я хотіла вшанувати свою бабусю, і хіба моєму синочкові було б погано в житті з таким сильним і вольовим ім’ям, як Станіслав? Я готова піти всупереч усьому і навіть після виписки піти в РАЦС і змінити запис у свідоцтві, адже вірю, що сни мої не просто так.
Ось тільки як бути з чоловіком? Як переконати його в тому, що я права?
