fbpx

Ліля погодилася нарешті вийти заміж за нелюбого їй Славика, послухавшись маминої поради, і зглянувшись на несміливі освідчення та обіцянки цього непоказного юнака. А кохала вона всім серцем своїм іншого – високого вродливого шатена з темно-синіми очима. Навіть ім’я його – Арсен – звучало для неї, як срібний дзвіночок. Дівчина вважала, що варта взаємного кохання, бо й вона красуня й розумниця. І з часу їхнього знайомства стосунки, справді, вселяли надію, що вони будуть разом. Але не так сталося, як гадалося

Ліля згадувала й згадувала той недільний квітневий день 2014 року, коли вперше побачила його в своєму містечку, де майже всі один одного знають. Святкувати Великдень з’їхалося додому все студентство. Та серед них був один незнайомий юнак, що якось зразу запав дівчині в душу. Подруги розповіли, що його сім’я переїхала зі Слов’янська, бо там стало неспокійно, купила будинок на тій же вулиці, де мешкає Ліля, а син їхній перевівся з Донецького технічного на третій курс Львівської політехніки.

Відколи Ліля повернулася до навчання, їй з думки не сходив красивий незнайомець, і невідоме досі почуття несподівано оволоділо нею. Дотепер її вважали якоюсь особливою, бо вона ще ніколи не закохувалась, не зустрічалася з хлопцями, хоч залицяльників було чимало. Дівчина про судження подруг знала й в свою чергу дивувалася, що вони знайшли в тих зухвалих і настирливих, або нерішучих хлопцях, що так через них переживають і через дрібні сварки навіть страждають. Лілині залицяльники позаочі про дівчину теж говорили, що їхнє знайомство з нею більше нагадувало співбесіду начальниці з кандидатом на її заступника. Коли Лілі доносили плітки, вона, сміючись, дивувалась: «Я що – в когось паспортні дані питала»?!

Наступних вихідних Ліля знову приїхала додому, пішла з подругами на дискотеку. Там її запросив до танцю знайомий зі школи Славик, який в десятому класі несміливо освідчувався їй в коханні, а вона збентежено відповіла йому: «Але ж я школярка», на що він усміхнувся: «Але ж я ще не кличу тебе заміж». Ліля не забула Славкові слова, сказані їй три роки тому, але вважала їх несерйозним юнацьким захопленням. Їй так хотілося бачити в ньому друга або старшого брата, і вона, не звертаючи уваги на його закоханий погляд, щебетала про своє навчання, розпитувала його про службу, адже він пів року тому повернувся з війська.

Після танцю Ярослав провів дівчину до місця, де стояли подружки. Ліля без особливої радості чекала, що Славик запросить її і на другий, і на третій танець, словом, ще й захоче провести додому. Але його випередив той, який вже заполонив її почуття. Коли побачила, що хлопець наближається до їхнього гурту, відчула, що ніби струм пройшов по тілу. Так вона познайомилася з Арсеном. Вони танцювали, Ліля не помічала ревнивих поглядів Славика, потім вони з Арсеном довго гуляли нічним містом, і коли Ліля далеко за північ повернулася додому, мама здивувалася, бо це було вперше, що донька так пізно прийшла і вся світилася щастям.

Арсен кілька разів запросив Лілю на побачення у Львові, куди вони повернулися на навчання. У липні під час канікул Арсен з батьками поїхав гостювати в Бердянськ, де проживала з родиною його старша сестра. Спочатку він телефонував щодня, але потім дзвінки ставали все рідшими, а в серпні не зателефонував ні разу, й дівчина не знаходила собі місця, втратила сон і апетит. Арсен називав все нові причини, чому не дзвонив. Вона зрозуміла тепер, що де кохання, там і чекання, і сумніви, і страждання. В голові постійно крутилися слова із пісні «Він з чорнявою, чи з білявою ділить серденько своє, мені ж на ганочку, аж до світаночку сумна зозуля щось кує». І, як виявилося згодом, передчуття її не обманули.

Арсен зателефонував тільки в кінці серпня, поцікавився, коли дівчина від’їжджає на навчання, домовилися їхати вранці разом на потязі до Львова. Хлопець виправдовувався зайнятістю, мовляв, знайшов підзаробіток у Бердянську, а це для студента важливо, тому що батькам і так нелегко відновлювати справу, розпочату ще в Слов’янську. Ліля не дорікала йому за довге мовчання. Вона змінилася кардинально, відколи знала хлопця, настільки засліпило її кохання. Арсен запрошував на побачення, і хоч між ними не було тої колишньої весняної ніжності, Лілі достатньо було його бачити й чути, говорити про його улюбленого поета Василя Стуса, життя якого було пов’язане з Донеччиною. Ліля любила поезію Арсенового краянина Володимира Сосюру, але задля коханого перечитала збірку Стуса «Вікна в позапростір». Вона процитувала:

Тільки тобою білий святиться світ,

тільки тобою повняться брості віт.

– Знайомі рядки, – просто сказав Арсен.

Навіть не маючи досвіду попередніх стосунків із хлопцями, дівчина підсвідомо зрозуміла, що їхнє кохання(якщо це взагалі можна назвати коханням), не розквітає весняним цвітом, а в’яне, як осінні айстри на морозі. Тож якось вона зважилась прямо про це запитати, мовляв, ми просто друзі, то можеш мені сказати, хто в тебе на серці: чорнявая, чи білявая, чи руденька ще й лукавая. Хлопець усміхнувся:

– Гаразд, скажу, в Бердянську я познайомився з Ритою. Десь із місяць ми зустрічалися, але зараз вона перестала мені відповідати на дзвінки. Тож не знаю, чи станемо ми парою.

– А тобі цього б хотілося?

– Так, розумієш, ми з нею дуже схожі, розуміємо одне одного з пів слова, а ви дещо інші. Ваші традиції, хоч і подобаються мені, але все ж далекі мені й незрозумілі. Але, головне, в мене є перспектива після навчання влаштуватися на роботу в Бердянську. Тож так хотілося б, щоб мене там чекала Рита.

– А в тебе хтось уже є? – після паузи з надією в голосі запитав хлопець.

– Так, – несподівано для себе самої відповіла Ліля, – мій давній друг – Славик.

– Чудово, як легко все вирішилося, – весело сказав Арсен, – а я вже переживав, як ти сприймеш мої слова, бо мені здалося. що я тобі подобаюся.

– Подобатися – не означає любити, –  ледве вимовила Ліля і потяглася за телефоном, нібито есемеска прийшла, а це означає, що в неї є термінова справа.

– Тож залишаємося добрими друзями, так? – запитав Арсен

– Авжеж, – Ліля помахала рукою на прощання і майже побігла кудись «у справах».

Як тільки дівчина побачила здалека, що Арсен заходить до трамваю, знайшла поблизу в скверику лавку і дала сльозам волю. Перехожі співчутливо питали, що в неї трапилося, хто образив, «все добре» – тільки й відповідала. На вихідні додому Ліля приїжджала якась мовчазна й невесела. Це не могло залишитися непоміченим у мами, а з нею Ліля на «Ви», бо вона їй не подружка, а просто мама, яка не раз дочці говорила, що заміж треба вийти вдало, тобто не по любові, вигаданій поетами, а за вибором працелюбного і дбайливого супутника. Тож ділитися з мамою сердечною таємницею донька не хотіла, все одно не зрозуміє, а щодо подружок, то в неї мамин принцип: найкраща подружка – подушка.

І, справді, подушка в гуртожитку і вдома вночі була єдиним свідком дівочих сліз від нерозділеного кохання. Однокурсниці бачили переміну в настрої Лілі, але свою таємницю дівчина тримала за сімома замками. Проте мати вдома від неї не відставала:

– Що сталося? На тобі лиця немає. Арсен образив чи, може, щось гірше?

– Таке скажете, мамо, Арсен – і образив. На таке він нездатний.

Жінка знала, що від такої впертюхи не дізнаєшся нічого, вона підозрювала, що донька при надії, й чекала, коли приховувати вже буде пізно. А ще жінку дивувало, що Ліля не ходить вечорами на танці:

– Що ти собі думаєш, дівчино? Та ж треба колись вийти заміж. Йди між люди, придивляйся до хлопців, може, якийсь схоче з тобою одружитись?

– Яке заміж? Маю ще довчитися.

– Дивись, аби не запізно було, бо гарних женихів дівчата порозбирають, і не буде з кого вибирати.

– Ще для мене вистачить, мамо.

– Ото дав Бог доньку, інші матері своїх у хаті ніяк не затримають, а цю з хати ніяк не випровадиш на вулицю погуляти. Така гарна осіння погода, а ти обклалася книжками й конспектами, й не хочеш дати голові своїй відпочинок, – ніяк не могла зрозуміти дочку мама.

В Лілиній душі жевріла маленька надія, що Арсен ще повернеться до неї, подзвонить, запросить на побачення, і вони знову будуть разом. Тож коли хлопець зателефонував і спитав, як справи, в неї радісно забилося серце, та не встигла вона відповісти, як він поспішив сказати, що йому подзвонила Рита, обіцяла до нього приїхати зустрічати Новий рік.

– А ти з ким зустрічаєш? Зі Славиком?

– Так, Зі Славиком, – відповіла вона розчаровано.

В природі починався падолист. «Це мої надії стеляться мені під ноги», – подумала дівчина.

Додому Ліля приїхала за тиждень до Нового року. Не встигла вона відпочити з дороги, як мама ошелешила її словами:

– Доню, ти якась сама не своя. Це вже всі помічають. Ось і Славик мене питає: де ж ваша Ліля, що так довго її між молоддю не має? Може, ви дозволите мені ввечері прийти, щоб із Лілею піти погуляти? То що я мала казати? Приходь, кажу, я їй передам твої слова. Так що збирайся.

– Добре, мамо, якщо ви так хочете збутися дівки, – вколола маму Ліля, – то піду, з ким скажете.

– Та яке – збутися? Вийдеш заміж, то житимете в мене? Для кого ми з татом ці хати будували? Якщо ти не хотіла заміж за Арсена, то виходь за Славка. Це ще кращий вибір, бо то свій, місцевий хлопець, все ми про нього знаємо.

Ліля погодилася нарешті вийти заміж за нелюбого їй Славика, послухавшись маминої поради, і зглянувшись на несміливі освідчення та обіцянки цього непоказного юнака. А кохала вона всім серцем своїм іншого – високого вродливого шатена з темно-синіми очима. Навіть ім’я його – Арсен – звучало для неї, як срібний дзвіночок. Дівчина вважала, що варта взаємного кохання, бо й вона красуня й розумниця. І з часу їхнього знайомства стосунки, справді, вселяли надію, що вони будуть разом. Але не так сталося, як гадалося.

You cannot copy content of this page