Вони прожили разом 25 років. І раптом-розлучення. Що трапилося? Як люди, які прожили стільки років, можуть розбігтися? А діти?
Ліля познайомилася з Сашком, будучи студенткою, приїхавши вступати до інституту до обласного центру з маленького тихого містечка. Склавши іспити, дві подружки пішли прогулятися набережною. На лавці кілька молодиків грали на гітарі. Ліля дуже любила і гру, і пісні під гітару. Вони зупинилися послухати. Там у парку Сашко і познайомився з нею.
Вони почали зустрічатись. Ліля навчалася заочно, приїжджала на сесії. Решту часу вони писали один одному листи. Мобільного зв’язку ще не було.
Кохання міцніло. За рік вони справили скромне весілля. Жили на орендованій квартирі. Ліля і працювала, і вчилася. Встигала доглядати хвору матір Сашка. Дітей вони довго не мали. Лише через сім років народилася Оленька.
Яким страшним словом для Лілі було – розлучення. Це просто кінець життя. Проживши з чоловіком двадцять п’ять років, вона не могла припустити, що в її житті можуть наступити такі зміни.
Ні, Ліля знала багатьох розлучених, і вони не здавалися їй нещасними.
Чоловіка Сашу вона любила. Високий, красень. Сім’я для нього була над усе. Не можна сказати, що вони жили в душу, Ліля багато часу присвячувала роботі, дім був на чоловікові. І до певного часу все було нормально.
А нещодавно у Лілиного чоловіка брат пішов із сім’ї, залишивши трьох дітей. Ось тоді серце Лілі тьохнуло, а раптом і в її Сашка є хтось на боці.
– Сивина в бороду, біс у ребро, ось як це називається. Криза середнього віку, – міркувала Ліля за вечерею.
Чоловік мовчки їв, але Ліля хотіла вивести його на розмову.
– І чому ж ти мовчиш? Підтримуєш братика? Адже він трьох дітей покидає, – Ліля заводилася.
– Лілю, заспокойся. Не кидає він дітей. Якщо вони розлучаються, значить на те є причини. – Сашко відсунув тарілку.
Ліля не заспокоїлася, а почала ще більше контролювати чоловіка. Нескінченні дзвінки виводили Сашка з себе. Раніше вона не ревнувала. А зараз прислухалася до кожного телефонного дзвінка. І непомітно він став віддалятися.
Того літа донька вступала до інституту. Ліля поїхала з нею до столиці, щоб знайти там для неї квартиру. Виїжджаючи, вона навіть уявити не могла, що повернеться до порожньої оселю.
Ніхто її на вокзалі не зустрів. Сашко на дзвінки не відповідав. Вдома на кухні вона знайшла прощальний лист.
– Лілю, навіть не знаю, з чого почати! Я подав на розлучення. Донька виросла, я чекав цієї хвилини. Може ти не помічала, але я став іншим. Заради доньки я терпів твої причіпки, тягнув господарство, коли ти затримувалася на роботі. У нас давно немає спільних інтересів, кохання теж зникло. Живемо, як сусіди.
Три роки тому я зустрів жінку. Нині у нас росте син. Йому вже два роки. Я йду до них. Доньку я не кину, допомагатиму. Квартиру залишаю вам. Вибач, якщо зможеш.
Ліля опустилася на підлогу. Сліз не було. На душі було пусто. Вона оглянула квартиру. Нічого її не тішило.
От і вона розлучена. Вона так боялася цього. А як вона скаже про цю донці? Стільки запитань і жодної відповіді.
Ні, вона не може бути зараз у квартирі. Все нагадує про чоловіка. Вже три роки він любить іншу жінку. А її? А її терпів, чекав слушного моменту, щоб позбутися.
Лілія вийшла надвір. Тиждень лили дощі і настрій був теж похмурим. А зараз яскраво світило сонце. Ліля озирнулася на всі боки.
Двері під’їзду заскрипіли і виїхала сусідка на інвалідному візку. Після автопригоди Міра не ходила. Тоді вона втратила чоловіка. Тепер одна живе. Вже п’ятий рік щодня Ліля бачить її на прогулянці у парку одну.
– Добрий день, Лілечко. Правда сьогодні чудова погода. Дощі вже трохи набридли. Ви не допоможете мені?
Ліля допомогла спуститися. Мірі подякувала, хотіла поїхати, але раптом зупинилася і запропонувала:
– Ви гуляти? Не складете мені компанію.
Ліля мовчки кивнула, сама не знаючи, чому. Подругою Мвра їй ніколи не була. Просто сусідка.
Вони прийшли до парку, знайшли лавку під деревом. Спершу мовчали. Здавалося, що вони не знають, що сказати одна одній. Першою заговорила Міра.
– Того дня, коли ми з Михайлом потрапили в ту пригоду, ми будували плани, мріяли взяти дитину з дитбудинку. Своїх нам не пощасливилося мати. Міша мріяв про заміський будиночок. Все обірвалося в одну мить. Тиждень я не приходила до тями. Лікарі боролися за мене. Коли я прийшла до тями, перша їх фраза: “Все. Будеш жити.” “А навіщо?”- промайнуло у мене в голові.
– Я довго відновлювалася. Коли мені сказали, що я не ходитиму, я не повірила. Як так жити? У мене немає нікого на цьому світі? Уві сні до мене прийшов Міша: “Треба жити! Треба боротися! Є люди в гіршому становищі, ніж ти. Живи, радуйся кожному дню, кожному промінчику, кожній краплі дощу… Живи заради мене!” І я живу.
Роботу знайшла дистанційну. Продукти приносять кур’єри. А нещодавно я познайомилася з чоловіком. Він запросив мене на побачення. В останній момент я хотіла піти, не знала, як він відреагує на мій візок. Але пересилила себе. Все одно треба розкривати свою таємницю. А він відреагував нормально. Нині ми зустрічаємося. І мені не видається моє становище таким страшним.
Бачу, я вас заговорила. Вам хочеться побути одній? Якщо хочете, я піду.
– Ні ні! Ви, Міро, допомогли мені.
– Я? Чим, своєю балаканиною? Це вам дякую, що вислухали мене.
– Ви розкрили мені очі, що життя прекрасне, що воно не зупиняється після розлучення. Сьогодні чоловік пішов від мене… Я знаю, що мені буде важко… точніше сказати незвично. Але ж життя на цьому не закінчується? Правда?
Міра посміхнулася.
– У вас все буде добре. Ви впораєтеся з цим випробуванням. Це чесніше піти, ніж терпіти один одного, коли стосунки зжили себе. Всього вам доброго. У мене незабаром зустріч он у тому літньому кафе.
Ліля озирнулася. Доріжкою від кафе назустріч Зої йшов чоловік і махав їй рукою. Міра поспішала йому назустріч.
Ліля посміхнулася.
– В мене все буде добре!
Ця розмова допомогла їй стати іншою. Розлучення – це страшно, звичайно, але життя на цьому не закінчується.
