Сіла на своє місце і затягнула шторку, не хотіла нічого бачити і не хотіла, щоб хтось бачив її очі, переповнені смутком. З Максимом вони познайомилися тиждень тому і не могли розлучитися – він був ніжним, добрим, веселим.
Зустрічалися кожного вечора і вірили, що попереду ще багато зустрічей, хоч, і починалося навчання, і в нього, і в нею в інших містах. Вчора вона дозволила йому набагато більше, ніж наставляла мама. Може, через це він не прийшов? Вирішив, що взяв своє і нема чого більше упадати? Так і є. Як же важко. Не буде телефонувати, не буде набиватися в кохані.
Цілий місяць тягнувся, як рік. Нарешті приїхала і одразу до подруги, Наталі.
– Привіт! Що нового?, – наводить на розмову.
– Нічого. Зранку на навчання, потім додому. Гуляти нема де, от і сиджу – на тебе чекаю. А ти як?
– Та теж ледве дочекалася, щоб приїхати. Нікого з наших не бачила? – на «наших» наголос.
– Та, ні. А що?
Що? Ти не бачила того хлопця, з яким “була” і який мене одразу після цього покинув? Так вона має сказати? Ще й перед подругою показатися не з кращого боку. Краще вже зробити вигляд, що ті зустрічі були не важливі.
– Та, могли б подзвонити, щоб сьогодні десь вийти?
– О, чудова ідея.
Зідзвонюються на вечір. Спочатку посидять десь в парку, а потім куди настрій поведе.
– Як твій кавалер, – питає Ліда її, – Такий класний!
– Та нічого, ми ж не одружитися планували. Зідзвонюємося та й усе.
А вона таки планувала вийти заміж і жити довго, і щасливо. Нічого не розуміє. Наталя якось дивно на неї дивиться, про щось здогадується. Ні, вона не розповість про свій перший раз отакою купкою абичого. Забути, забути.
Знову дорога і знову навчання. Рутина має її відволікти. Нічого не сталося. Нічого не було. Це сталося не з нею. Це з іншою наївною дівчинкою. Зі острахом робила тест, слава богу, одна смужка. Хоч щось добре. Все забути і не згадувати.
Дзвінок. Його голос.
– Привіт! Де ти пропала?
– Я?- аж в горлі пересохло.
– Я тоді не встиг, ще й телефон загубив. Питав твою подругу, ту з рудим волоссям, щоб дала номер. А вона сказала, що передасть тобі мій. То чого ти не дзвониш?
– Вона мені нічого не передавала.
Її Наталя. З садочка разом. Ось чому вона так здивувалася, що вони зідзвонюються, адже його номер знала лише вона. За що так з нею? Вона ж стільки разів прикривала її, розповідала її мамі, що вона ночує в неї. Вона ніколи не заглядала на її кавалерів, та й з її смаком це було малоймовірно, кому сподобаються примітивні любителі лузання насіння?
Позичала одяг чи гроші, вони користувалися косметикою одна одної. Не було секретів, які б не знала вона про неї. Цей був першим і просто чудо, що вона нічого їй не розповіла. А хотіла! Хотіла виплакатися, виговоритися, почути, що Максим ніколи не знайде кращу за неї. Ніколи і нізащо! Знову похолоділи руки.
– То пусте, головне, що я знайшов спосіб. Я дуже радий тебе чути!
– І я. Пробач. Я трохи вибита з колії вчинком Наталі. Не розумію чого так вона вчинила.
– Взагалі-то, вона до мене підкочувала. Говорила, що ти дівчина не високих моральних стандартів і не вартуєш мене, і всякої іншої нісенітниці. Але ж я знаю, яка ти. Тобі такі друзі не потрібні, вибач, що так кажу, але краще знати хто чим дихає.
– Що ж, одне знаходиш, інше втрачаєш, – Лєна витирала сльози чи від радості, чи від смутку.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото Pexels. Ілюстративне.