Лиш відчинились двері закладу, який тепер стане їхнім домом, як старенькі аж поточились від запаху. У Ніни Олександрівни сльози на очі вийшли, а Павло Семенович зблід одразу: «Паш, я не зможу, – крізь сльози мовила старенька, – я не зможу туди зайти, ніколи!». Вони б напевне в житті того порогу не переступили, але було морозно, а одежина на обох легка. Обійнявши дружину, ніби як для підтримки, а насправді аби самому не лягти ось тут і гірко не розридатись, Павло Семенович повів її в середину. Старенькі аж прозорі, дві сироти бездомні у них у житті тільки їх любов і залишилась.
Їхні кімната була невеличкою: два ліжка, дві тумби і старий телевізор. На пофарбованих синьою фарбою стінах біля ліжок висіли коврики, у кутку шафа та стіл між ліжками. Ось і все. Ніні Олександрівна застигла на порозі не в силах більше і кроку ступити. Павло Семенович знав от цей її стан, знав, що їй зараз же стане зле і не міг того допустити. Він не виживе тут один, ні. Його Ніно йому потрібна як повітря. Підійшов до ліжка, удавано спокійно, ліг і здивовано поглянув на дружину:
— Ніно, – він завжди її так називав. Ніжно з наголосом на останнє о, – Ніно, приляж відпочинь перед обідом. Я шахи узяв, нарешті награюсь досхочу. Напевне тут і доміно у когось є. Може зі знайомих кого зустрінемо, а? Це ж усього району тут люди, певне ми когось і знаємо.
Говорив буденно з напущеним спокоєм. Не можна було щоб голос видав, ні в якому разі. Він сам колись приїжджав з інспекціями ось в такі ж будинки, знав чого очікувати. Його Ніночка такого не витримає, тому мусить бути сильним. Його сили і впевненості повинно на двох вистачити. Дочекався поки дружина сяде на ліжко і прикрив очі, удав що відпочиває перед обідом, як робив це удома.
Дім. Таке солодке і гірке водночас слово. Свій дім він будував власноруч. Цеглина за цеглиною. Сам настеляв дубову підлогу і сам же штукатурив стіни. Гарно зробив, що й казати. П’ятдесят років вони там з Ніночкою прожили у мирі злагоді і достатку. Він партійним керівником був, а Ніночка у нього секретарем усе життя. Інтелігенція, еліта. Знайомства і дружби з ними шукали. Бути вхожим у їхній будинок вважалось величезною удачею.
Павло з легкістю вершив людські долі, але керівником області був не він – Ніна керувала усім зі своєї приймальні. Саме до неї бігли просити вплинути на чоловіка, підказати правильне рішення, або підписати той чи інший документ. Його Ніно була королевою, а він був її лицарем вірним.
Лиш одного не було у них – дітей. Вони і не зважали спершу. Об’їздили увесь союз, відпочивали на найкращих курортах. Постійні засідання інспекції і відрядження, не до дітей обом було, життя вирувало.
Він сам їх знайшов. Племінник Нінин. Вони з сестрою і не родичались якось ось і не знали її долі. А тієї вже років десять як не було на цьому світі. Хлопець ріс у родичів і від них дізнався що десь ще й тітку по маминій лінії має. Знайшов таки.
Прийшов з сумною історією свого життя, добрими очима і наміром “обрести другу маму”. Розповів, що родина не надто його любила, а його ненька колись розповідала постійно, якою ж хорошою була її сестра. Говорив впевнено і проникливо. Хоч і чоловік уже перед ними стояв, та побачили вони в ньому дитину усіма обділену. Прийняли, як рідного сина.
Вивчили, купили квартиру і авто, оженили. Артем, а так звали Ніниного племінника, називав їх “мамо і тато”, а вони його “син” і не інакше. Всі хто раніше знав Павла Семеновича і Ніну Олександрівну були щиро здивовані, не помічали за ними ніколи такої щедрості і душевності. А в цього хлопця прямо останнє обоє вкладали.
Ніна нещодавно ту розмову завела. Просила на сина дарчу оформити, аби після того як їх не стане той не мав клопотів із документами:
— Він нам ніхто по-суті, ти ж знаєш? У тебе ще племінники є. Не стане нас і як йому бути? Сам знаєш, злетяться, як ворони на наше добро, глядиш і залишиться Артем з носом. Я дізнавалась, навіть заповіт оскаржують. А так, оформлюємо дарчу і спокійні всі – син забезпечений і ніхто крім нього нічого не отримає.
Павло Семенович не був проти, але й робити як радила дружина не поспішав, все відтягував, ніби відчував щось. Але його Ніно знала, як вплинути на чоловіка. Таки зробив, як дружина просила.
Артем ніби й не хотів усього того. Казав, що батьки і так дали йому все необхідне в житті, але дім таки переоформив і землю і машини татові, яких той мав аж три.
Він, навіть сам не приїхав аби їх виселити. Ріелтор прийшла показувати дім у якому жили старенькі, клієнтам. Павло Семенович обурився, щось доводив і не впустив не проханих гостей, але вже через кілька годин на порозі був наряд. Зима но дворі а їм і одягнутись як слід не дали. Просто привезли ось сюди і все.
Артема вони більше ніколи і не бачили, не чули його пояснень, та він і не мав наміру комусь щось там пояснювати. Розпорядився своїм майном, як вважав за потрібне. Старенькі ж не на вулиці залишились. Заклад цілком пристойний обрав, навіть оплачує їх перебування там. Які претензії до нього?
А на лавочці поряд з полосатими матрацами уквітчаними жовтими плямами, уже не відчуваючи запаху і не сприймаючи усього того що їх оточувало, сидів Павло Семенович. Усоте розповідав дружині якусь історію і в соте вона весело сміялась. Він і досі був її лицарем, а вона його королевою. Він ніколи її не дорікнув. Беріг свою Ніно, любив.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
