Майже десять років тому я з однією сумочкою на плечі приїхала в село своє рідне із міста. Жити мені було ніде, адже від дому батьків лиш руїни лишились, надіялась на те, що люди мене згадають і не залишать просто неба.
І ось зараз земля зробила велике таке коло і з-за рогу визирнула моя донька із зятем. Власне, через них я тій ситуації і опинилась.
Я саме виносила козам своїм води, як до мого подвір’я під’їхало таксі з містечка. Я Валерія – водія, добре знала, бо він частенько у мене запитував куди мусить їхати, адже у нас важко орієнтуватись не місцевому, а я саме на перехресті при в’їзді до села живу.
От і цього разу, залишивши відро, я з широкою посмішкою попрямувала до нього, аби вчергове підказати, куди має повернути. Але Валерій мене випередив і почав вигружати торби з багажнику, а потім вийшли і ті хто приїхав. Посмішку мою, мов вітром здуло, адже я доньку і зятя своїх побачила.
Що вони тут забули? Як узагалі мене знайшли?
Донька у мене одна і так вийшло, що я сама її на ноги ставила. Батька її не стало рано, тож я мусила і батька свого лежачого глядіти і доньку ростити. Я була бібліотекарем у школі, тож великих статків не мала. Мусила ще три підробітки узяти, аби хоч трішки грошенят підзаробити. Донька моя бачила, як мені важко і завжди і в усьому мені допомагала.
Напевне, її зіпсували гроші. Коли тата мого не стало і борги мене з усіх сторін обсіли, я спочатку у Польщу, а потім і в Чехію подалась. Їздила на сезон, привозила гарну копійчину. Саме тоді і прийшло мені у голову узяти більшу квартиру. Ми жили у однокімнатній, а донька моя уже доросла була. У мене сім’ї не було, а в неї буде колись. От і подумала я що старітиму коло дитини своєї, онуків доглядатиму, допомагатиму.
Я гроші складала кілька років перш-ніж змогла таки здійснити свою мрію. Нову квартиру одразу на доньку записала. Тоді думала що все вірно роблю: єдина дитина, донька. Ну хіба я знала, що так усе буде?
Коли моя Рита заміж вийшла, то спершу все добре було. Я працювала, молода сім’я також. Бачились ми рідко, ніякого напруження у стосунках. Могли вечорами по келишку пінного із рибкою пропустити, чи посиденьки із тортиком улаштувати. Тобто, відносини у нас були дуже теплі і дружні, аж поки на світ онуки не з’явились.
Те, що я зайва відчула майже одразу. Вони ремонт у “дитячій” тобто у тій кімнаті де я жила, надумали робити. Я здивувалась, а навіщо власне, адже і трьох років не минуло, як ми в’їхали. Та й перші роки малюк буде у них в кімнаті, уже коли подорослішає, то ми із ним будемо вдвох, аби молодим батькам чаклувати над братиком чи сестрою не заважати. Однак донька заявила, що там буде саме дитяча кімната, а я поки можу зупинитись у холі.
“Хол” у нас був три на три коло дверей. Там шафа і взуттєва полиця стояли ну і килим на підлозі. Ліжко можна було б втулити, але виходило, що спати ти будеш одразу коло дверей. Я ще посміялась не зрозумівши, що все це серйозно і сказала, що на час ремонту можу і на балконі краще зупинитись, або на кухні. Але донька сказала, що балкон їм потрібен і там вихід лиш у їхню кімнату, а кухня є кухня і хоч вона простора, але ліжка там ніколи не буде.
От так я перебралась у хол. Спала кілька тижнів коло дверей. Донька постійно нарікала, що дуже незручно я розмістилась і заважаю. А одного дня узагалі мені на ліжко згрузили всі мої речі.
— Мамо, – сказала моя Рита з металом у голосі, – Ти ж сама бачиш яка ситуація? Ну не помістимось ми всі в цій квартирі. Тобі треба подумати де ти житимеш, бо так далі тривати не може.
Тоді я подалась в рідне село. Не знаю, чому в місті не залишилась. Напевне, хотілось туди, де було добре колись, та й друзів тут у мене багато лишилось. Вони і не залишили.
Нині я живу у домі, який мені відписала після тата і мами своїх, моя подруга дитинства. У домі було все, хай і стареньке, але було, тож мені нічого купувати не довелось. Від бабусі залишилась і козичка, яку сусідка гляділа, тож я її собі забрала, добре, що і зерно і сіно мені люди знесли.
Десять років минуло. Нині я маю десять кізоньок і стільки ж баранів. Продаю сири власного виробництва у місто. Розробила землю, посадила малину, полуницю. На продаж у мене і баклажани і перці є. Працюю з самого ранку і до смерку, але ж не даремно. Поки сили є маю себе забезпечувати і щось відкласти, адже пенсія у мене мізер, бо ж я більшу частину життя на заробітках була.
Ну а оце приїхала моя донька із онуками і зятем:
— Привіт, мамо, – говорить і хоче підійти, – тут у тебе така краса… А оце твої онуки, – затараторила швидко, – Ми до тебе на гостину приїхали, а то дітки в квартирі та в квартирі все. Та й вітамінів їм треба а тут у тебе все, бачу, є. Та й оці тривоги постійні. Ми ж у коридорі спимо, дітям лячно. То куди речі заносити?
Може, матиму я гріх великий за те, але доньку не прийняла і попросила Валерія завезти їх туди, звідки привіз.
Десять років ні слуху, ні духу. Як вийшла я тоді у кімнатних капцях за двері, так вона і не запитала де я і що я. А тепер “лячно”?
Не змогла я простити свою доньку. Хай вона і єдина моя дитина, хай і самотня я людина тепер, але краще вже бути самій.
Хіба ж не так?
27,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
