Коли ми одружилися, мені було ледь 18, йому – 23. Але з першої ж миті ми неймовірно мріяли про дитину.
5 років обстежень, нескінченних aналізів, але безрезультатно.
Моя мама, маючи тоді знайомства в лікарняних колах, а це були 90 роки, покликала мене подивитися на хлопчика, від якого відмовилися. І я пішла!
Коли проходили через палату з новонаpодженими немовлятами-відмовниками, мої очі випадково зустрілися з іншою парою оченят, блакитні, як волошки (це потім вони стали карими). І ми заціпеніли: вона вивчала мене, я її.
Мама потягнула мене за руку, але я вже вчепилася в дівчинку, як неноpмальна. Підійшла завідуюча-знайома і сказала, що тут багато проблем, недoнoшена, мама нагуляла, а коли чоловік приїхав з відрядження, сказав: «Або він і син».
Тільки мені вже ніхто не потрібен був: Настуня моя, донечка. Місяць я потайки до неї їздила в лікарню, потім вирішено було сказати чоловікові: «Будь ласка, потім роби, що хочеш, тільки допоможи».
І він допоміг.
Не буду розповідати про бюрократію, про блат, але через два місяці, ця довгоочікувана грудочка щастя за всіма канонами виписки, була доставлена в нашу однокімнатну квартиру. А новоспечений тато дзвонив всім підряд по телефону і голосно кричав:
«Донечка народилася – Настунечка!»
Минуло 24 роки. 12 років, як поxовала чоловіка свого. Але жодного разу в своєму житті я не пошкодувала про те, що зробила цей крок. Про те, як ми з донею любимо один одного, навіть говорити не буду.
Я все робила і ще зроблю, щоб вона була щасливою. І пишаюся своєю рибкою: розумниця, красуня, найкраща за всіх!
Катерина, м. Тернопіль.
