Вікторія вийшла заміж за Максима тоді, коли її доньці Ганні ледь виповнилося три роки. Від біологічного батька Ганни Вікторія отримувала незначні аліменти, але офіційний шлюб із ним так і не був зареєстрований
Колись вона чекала того чоловіка зі служби, а він повернувся вже з дружиною. Цей випадок змусив Вікторію поставити крапку в тих стосунках і рухатися далі.
Максим оселився в будинку батьків Вікторії, оскільки дівчина жила разом із мамою й татом у приватному секторі. Минув рік, і Вікторія привела у світ другу донечку, Оленку.
Попервах, поки дівчатка були маленькими, турбот вистачало, та вони тільки радували дорослих: Ганна й Оленка щиро бавилися разом, тішили бабусю з дідусем і допомагали розвіяти одноманітні будні. Проте чим старшими ставали діти, тим частіше між ними виникали непорозуміння.
Одного разу все почалося з несподіваної знахідки. Оленка якось рилася в маминих шухлядках у вітальні — чи то щось шукала для школи, чи то просто проявляла дитячу допитливість — і натрапила на документи.
Там лежали свідоцтва про народження. Своє власне Оленка переглянула: побачила, що вона записана як «Олена Максимівна» і носить прізвище Максима. А потім глянула на свідоцтво сестри — і помітила, що в Ганни зовсім інше прізвище та по батькові від дідуся.
Трохи згодом Оленка підбігла до сестри з документами в руках:
— Ой, та в тебе ж виходить, що дідусь і є твій батько? От чого він тебе більше любить, ніж мене!
Ганна, хоч і старша, але була розгублена:
— Звідки ти це взяла? Дідусь нас обох любить однаково. Не вигадуй дурниць!
— Не вигадую. Подивися в документи. Ти носиш його прізвище. І по батькові в тебе від нього, — не вгавала Оленка.
Відтоді в голові молодшої доньки (а їй було тоді дванадцять років) з’явилася дивна ревнивість. Їй почало здаватися, що Ганна має якісь «особливі» привілеї.
Для зухвалого висновку вистачило побачити різницю в документах і кілька дрібниць, наприклад, що дідусь дав Ганні телефон, а їй — ляльку.
— Ну вирости ж треба, — виправдовувалася Ганна. — Коли ти будеш старша, тобі теж куплять крутий телефон!
— Я хочу зараз! — Оленка вихопила з рук у сестри той подарований телефон і побігла у двір. Там знайшла чималенький камінь і почала добряче ним пройшлась по подарунку.
А далі, задоволена, повернулася в кімнату:
— Іди, сестричко, ховай свій телефон у смітник. Тепер він тобі не потрібен.
Ганна зі сльозами показала зламаний телефон дідусеві, а Максим, засмучений поведінкою молодшої доньки, поставив Оленку в куток:
— Простоїш отак дві години — може, в голові щось проясниться.
Оленка крізь сльози промовила:
— Значить, і ти теж любиш Ганну більше? Але ж вона тобі не рідна донька!
— Не кажи дурниць. Ви обидві для мене рідні, тільки різні. Ганна ж тебе не ображає, а ти постійно. Навіщо?
— Бо вона мені не сестра! У неї папа — наш дідусь! — уперто відповіла Оленка.
Максим не одразу второпав, про що йдеться. Зате побачив, що Ганна тримає у руках розірване свідоцтво про народження. Виявилося, що Оленка й цей документ не пошкодувала:
— Навіщо ти порвала важливий папір? Це ж офіційний документ! — обурився Максим і додав: — Ну тепер іще два додаткові години може, допоможе.
— Мені байдуже! Ви все одно Ганну більше любите! — казала Оленка, але шморгала носом, не просячи пробачення.
Після того Оленка почала діяти інакше, якщо раніше Оленка демонструвала прямий бунт, то згодом почала діяти нишком. Могла, скажімо, «випадково» хлюпнути гарячим чаєм на ґаджет або на робочі записи сестри.
Якось Ганна робила домашнє завдання на ноутбуці, мала відправити роботу вчителю, а Оленка увійшла в кімнату й ніби «спіткнулася». Напій опинився на клавіатурі, ноутбук зіпсувався, а Ганна залишилася без підготовленого проєкту.
— Пробач, Ганнусю, я зовсім не хотіла, – тонким голосом виправдовувалася Оленка, хоч на обличчі сяяла помітна посмішка.
Подібні «випадковості» ставалися регулярно: то була зіпсована футболка, то шнурівки від кросівок. Тож коли Ганна закінчила школу й вирушила до столиці, щоб вступати у виш, вона зітхнула з полегшенням.
Мешкаючи в гуртожитку, додому приїжджала рідко, адже там можна було очікувати сестриного підступу.
Минув час, Ганна успішно отримала диплом, а ось Оленка покинула навчання ще після дев’ятого класу. Зрештою домовився з директором невеликого магазину про роботу продавчинею для дочки.
Ганна, здобувши вищу освіту, повернулася додому зовсім не сама, а із нареченим — Кирилом. Це був приємний, доброзичливий хлопець, до того ж їздив на доволі дорогому автомобілі.
Пара оголосила, що вже подала заяву до РАЦСу, і весілля відбудеться незабаром. Оленка дивилася на успіх сестри із заздрістю: Ганні, мовляв, усе на блюдечку, а вона сама тільки продавчиня без перспектив. Почала виношувати план, як би зіпсувати це свято.
Кирило повернувся у своє місто по роботі, а Ганна вирішила тимчасово пожити вдома до дати весілля. Вікторія працювала в місцевій перукарні: була універсальним майстром із зачісок і стрижок.
Тож у день весілля планувала зробити зачіски собі, дочкам. Максим придбав собі світлий костюм, Вікторії взяли яскравий літній костюм, а Оленка ще заздалегідь обрала гарне плаття з туфельками. Складалося враження, що всі члени родини налаштувалися на щасливу подію.
Проте Оленка не збиралася йти на цю весільну урочистість. Вона сказала батькам, що напарниця в магазині занедужала, тож їй доведеться вийти на зміну саме в день весілля.
І головне — мала задум, як усе зіпсувати. За три дні до свята приїхали батьки Кирила й привезли замовлену заздалегідь у салоні весільну сукню для Ганни.
Уранці ж самої дати весілля, поки наречена спокійнісінько спала, Оленка тихцем зайшла до її кімнати, побачила ту білосніжну красу. Все це неспішно зібрала в пакет і зникла з будинку.
О пів на сьому ранку Оленка вже відчинила двері магазину, покликала подругу й прошепотіла в слухавку:
— Маю ексклюзивний весільний наряд, можна придбати дешевше ринкової ціни. Якщо знаєш когось, кому треба, клич — швиденько провернемо справу.
І справді, за годину знайшлася покупець. Оленка позбулася сестриного вбрання, заробивши на ньому чималу суму.
Коли Ганна прокинулася, побачила, що вікно у її кімнаті прочинене, а весільні речі зникли. Вона кинулася до батьків:
— Мамо, тату сукні немає!
Вікторія зблідла, а Максим одразу подумав про молодшу доньку:
— Де Оленка? Може, вона щось чула чи бачила? Певно, вже встигла втекти на роботу.
Батьки миттю примчали до магазину:
— Що ти тут робиш так рано? — спитав батько.
— Як це що? Продавчинею працюю. Вам що, обов’язково звітувати, коли я відкриваю крамницю? — єхидно кинула Оленка. — Я на весілля не збираюся, бо маю справи.
Максим хотів перевірити складські приміщення, нишпорив по коробках, але не знайшов нічого підозрілого. У дочки хитрі очі, вона ухиляється від прямих відповідей. Батькам довелося поїхати ні з чим. Просто перед виходом із магазину Ганна, вся в сльозах, набрала Кирила:
— Усе пропало, моєї сукні немає, я не знаю, що робити.
Кирило відреагував негайно:
— Не плач, кохана! Реєстрація ж увечері — о п’ятій. Я зараз приїду, заберу тебе, і знайдемо нове вбрання. А там уже приїде лімузин, забере твоїх батьків, родичів, і встигнемо на розписвчасно. Усе буде добре.
Так і вчинили. Місто було досить велике, і Кирило знайшов весільний салон, де вдалося швидко придбати схоже плаття. Хоча витратитися довелося значно більше, ніж планували, однак наречена виглядала не гірше, ніж хотіла спочатку. Реєстрація пройшла спокійно, молодята сяяли від щастя. В ресторані всі веселилися від душі.
За тиждень Оленка звільнилася з магазину. Подалася до столиці й відразу пішла в найдорожчий ресторан — хотіла побачити «красиве життя».
Замовила все дороге, робила вигляд, ніби в неї грошей удосталь. До неї підсів приємний на вигляд хлопець, Едуард. Спершу він здався їй привабливим, вона пригостила його. Обоє розговорилися.
Коли настав час розрахуватися, Оленка не мала і половини суми необхідної для того, аби розрахуватись за “свято”. Довелось дзвонити батькам і просити про допомогу
Додому Оленка повернулася вкрай засмучена й осоромлена. Минув деякий час, і вона зізналася матері, що при надії:
– Хто батько? — перепитала Вікторія.
— Він казав, що його звати Едуард, але адреси я не знаю, — пробурмотіла Оленка.
— Отже, шукай вітра в полі, – докірливо промовив Максим, почувши розмову. – Може, хоч дитинка тебе навчить розуму, якщо нічого більше не допомагає.
Минуло декілька років. У Ганни з Кирилом усе склалося чудово: вони виховують сина й обидвоє працюють в успішній фірмі, а мама Кирила часто допомагає з онуком.
Тим часом Оленка сама ростить доньку, ніде постійно не працює, а на контакт іде рідко. Вікторія й Максим, виснажені безкінечними спробами «перевиховати» молодшу, вже, по суті, махнули рукою.
Усі зітхають, згадуючи, з чого все починалося, й тихо сподіваються, що маленька дівчинка, яка з’явилася в Оленки, колись таки стане для неї стимулом змінитися на краще.
Але чи можливо це?
Головна картинка ілюстративна.
