В мої роки не дякує Богу, що все у нас є, що біля дому господарку обходить, а дивися, що собі надумав!
Ми з Петром жили добре, поки всі були однаково бідні, то не так бачили ми, що нічого не маємо. Обоє працювали на заводі і ростили доньку.
Але роки летять і бачиш навколо, що люди будинки зводять двоповерхові, а паркани триповерхові, що один поперед іншого визбируються та золотом себе обвішують, а в мене з золота хіба були три зуба.
Донька на виданні, а ми й далі на заводі за копійки робимо, бо ж хоч власник і європеєць, але зарплати європейської нема.
Подумала я, що треба комусь таки щось робити, а оскільки вже моя однокласниця там була, то й я з нею переговорила аби й собі поїхати. Думала, що спочатку поїду на пробу, але там все по-іншому зроблено, бо як заїхав, то вже нема туди-сюди рипатися, бо поставлять ведмедика і вже сядеш маком.
Тому поїхала я на три роки і за той час заробила круглу суму. Ми таке весілля доньці справили, що я вам кажу – все село заздрило!
Зять прийшов до нас жити і я думала, що ми всі вкупі будемо господарювати. Але не так сталося.
Зять носом крутить та доньку в місто намовляє їхати, бо там краще жити.
Господи! Як в місті може бути краще? Що за убогі думки? Та мені моє село на чужині як снилося, то був не сон, а як у раю побувала. Та я за своєю хатою так скучила, що не можу вам передати.
А він дивися, який мудрий.
– Ти такий багатий аби купити хату в місті?, – питаю його.
– Будемо орендувати, а там буде видно.
Я бачу. Що моя дитина не хоче йти з села, бо й роботу тут має. Не так просто знайти в місті роботу вчительки, бо треба всюди помастити. Я й тут сама підходила до директора аби взяв Настю на роботу.
А як онуки підуть, то що може бути краще, ніж здорове сільське повітря?
Отак я все оте Петрові говорю та кажу, що поїду я знову туди і зароблю на ремонт в хаті аби все було як у людей, щоб наша дитина нікуди не їхала.
Я знову поїхала на кілька років і передавала додому гроші. Вже було якось мені спокійніше, бо я й освоїлася швидше і могла спілкуватися з родиною частіше. А коли вже був відеозв’язок, то взагалі так, ніби вдома побувала – донька мені робила екскурсію, яка ванна, який ремонт, як подвір’я.
Все мені подобається, все за мій рахунок.
Правда те, що зять собі машину купив – то мене таки зачепило, але як має моїй дитині капризувати, то хай має забавку.
Тобто, все добре, але ні – мав мені Петро отак напаскудити. Геть пустився берега з оковитою!
На старості отаке мені зробити та перед іншими соромити! І нема на нього ніякої ради. Що вже донька його просить, що вже лікували – до свого далі.
І що я тепер маю їхати до нього, як у мене така гарна роботу? Здається знаєш людину все життя. а вона тобі отак все нашкодоробить.
Ще й зять давай хвіст розпускати, що не хоче у себе в хаті тримати такого батька. То куди я маю старого діти?
До себе забрати чи що?
Фото Ярослава Романюка.
