Я сиділа в своїй маленькій київській квартирі, гортаючи стрічку в телефоні, коли пролунав дзвінок. На екрані висвітилося «Мама». Мій палець завис над кнопкою відбою. «Мам, я зараз зайнята», — подумала я, але все ж відповіла.
— Оленко, ти як там? — її голос був тихий, ніби вона боялася мене потурбувати.
— Нормально, мам. Просто багато роботи, — відповіла я, намагаючись звучати бадьоро. — А ти як?
— Та все добре, донечко. Просто скучила. Може, приїдеш на вихідні? Я борщику наварю, твій улюблений, із пампушками.
Я зітхнула. Борщ, пампушки, старенька квартира в Черкасах, де все пахне дитинством… Це мало б бути приємно, але чомусь викликало в мені лише роздратування.
— Мам, я не зможу. У нас проєкт на роботі, дедлайни горять. Може, наступного разу?
Вона помовчала. Я чула, як тихо дзенькнула ложка об чашку — мабуть, пила свій улюблений чай із ромашкою.
— Добре, Оленко. Ти там їси нормально? Може, тобі 500 гривень надіслати? — її голос був таким теплим, що я відчула укол совісті.
— Ні, мам, у мене все є. Слухай, мені треба бігти. Поговоримо пізніше, гаразд?
— Гаразд, люба. Бережи себе.
Я поклала слухавку, навіть не дочекавшись її прощання. Повернулася до ноутбука, де чекали незакінчені презентації та повідомлення від колег. Життя в столиці було вихором: зустрічі, вечірки, нові знайомства.
Я відчувала себе частиною чогось великого, важливого. А мамин дзвінок був як якір, що тягнув мене назад у минуле, якого я соромилася.
Мама була старшою за інших батьків. Їй було вже за сорок, коли я народилася. Я пам’ятаю, як у дитсадку інші діти питали: «Це твоя бабуся?» Я червоніла і вигадувала історії, що вона просто доглядає за мною, бо мама на роботі.
Але правда була в тому, що я соромилася. Її немодного пальта, її старенького телефону, її манери говорити «донечко» перед усіма.
Одного разу, коли мені було дванадцять, я влаштувала справжню істерику.
— Мам, чому ти прийшла на шкільне свято? — я стояла посеред подвір’я, стискаючи рюкзак. — Я ж просила тебе не приходити!
Вона зніяковіла, її очі забігали.
— Але ж, Оленко, я хотіла подивитися, як ти виступаєш. Ти так гарно співала.
— Усі сміялися! — вигукнула я. — Усі думають, що ти моя бабуся! Мені соромно!
Вона нічого не відповіла. Просто опустила очі й тихо пішла. Я бачила, як її плечі здригнулися, але не побігла за нею. Тоді я думала, що маю рацію. Що вона не розуміє, як це — бути підлітком у світі, де всі батьки молоді, стильні, їздять на крутих машинах.
Того вечора я повернулася додому й побачила, що мама спекла мої улюблені сирники. Вони лежали на столі, накриті серветкою, а поруч — записка: «Оленко, їж, поки гарячі. Люблю тебе. Мама». Я з’їла один сирник, але не подякувала. І не вибачилася.
Мама ніколи не скаржилася. Вона працювала прибиральницею в місцевій школі, а вечорами підробляла, шиючи одяг для сусідів. Усе, що заробляла, вона відкладала для мене.
Коли я вступила до університету в Києві, вона продала свої сережки — єдину коштовність, яка в неї була, — щоб купити мені ноутбук.
— Мам, навіщо? — буркнула я, коли побачила новенький комп’ютер. — Я б і старим обійшлася.
— Тобі ж треба вчитися, Оленко, — усміхнулася вона. — Це тобі допоможе.
Я лише знизала плечима. Тоді я не знала, що вона брала кредити, щоб оплатити мою оренду в столиці. Не знала, що ночі не спала, шиючи сукні для чужих людей, щоб я могла купити собі модні джинси чи піти з друзями в кафе.
Наші розмови ставали все коротшими. Я відповідала односкладово, вигадувала відмовки. «Мам, я на парах». «Мам, у мене побачення». «Мам, я втомилася».
Вона ніколи не наполягала. Тільки питала: «Ти там їси нормально? Може, кілька гривень надіслати?» Я завжди казала, що мені нічого не треба, але вона все одно переводила гроші. Я брала їх, не замислюючись, звідки вони беруться.
Коли я познайомилася з Андрієм, усе змінилося. Він був старший за мене, успішний, із гарною роботою в ІТ. Ми швидко закохалися, і через рік він зробив мені пропозицію. Я була на сьомому небі від щастя, але коли дійшло до весілля, я не запросила маму.
— Оленко, ти впевнена? — запитав Андрій, коли ми складали список гостей. — Може, все-таки покличемо твою маму?
Я відмахнулася.
— Вона не любить такі заходи. Та й у неї своя робота, свої справи.
Насправді я боялася. Боялася, що вона прийде в своєму старенькому костюмі, що хтось із друзів Андрія пожартує про її вік. Я хотіла, щоб усе було ідеально. І в моєму ідеальному світі для мами не було місця.
Весілля було розкішним. Я танцювала в білій сукні, сміялася, фотографувалася з друзями. А через тиждень отримала від мами лист. У конверті був лист: «Оленко, будь щаслива. Люблю. Мама». А на картку прийшов переказ – 10000 гривень. Всього лиш. Я не подзвонила їй. Не подякувала. Просто поклала гроші на рахунок і пішла далі своїм життям.
Перші тривожні дзвіночки я почула від тітки Галини, маминої сусідки. Вона подзвонила мені одного вечора, коли я готувалася до важливої презентації.
— Оленко, ти б приїхала до мами, — її голос був серйозним. — Вона якась не така останнім часом. Бліда, втомлена. Я її вчора ледве додому довела.
— Тітко Галино, та ви ж знаєте, яка вона. Завжди себе не береже, — я намагалася звучати безтурботно. — Я поговорю з нею, добре?
Але я не поговорила. Забула. Чи, може, не захотіла. А через місяць тітка Галина подзвонила знову.
— Олено, твоя мама в лікарні. Стан важкий. Приїжджай.
Я стояла посеред офісу, тримаючи телефон, і не могла повірити. Лікарня? Мама? Вона ж завжди була здоровою, ніколи не скаржилася!
— Я постараюся, — пробелькотіла я. — У мене проєкт, дедлайн…
— Олено, — різко перебила тітка Галина. — Це твоя мама. Якщо не приїдеш зараз, можеш пошкодувати.
Я пообіцяла приїхати, але не приїхала. Робота, Андрій, плани на відпустку — усе здавалося важливішим. Я думала: «Мама сильна. Вона впорається». І відмахувалася від думок про неї, як від надокучливої мухи.
Лист я отримала через два тижні. Мама написала його за день до того, як її не стало. Я приїхала до Черкас уже після похорону. Тітка Галина зустріла мене на порозі маминої квартири, тримаючи в руках коробку.
— Це її речі, — сказала вона тихо. — І лист для тебе.
Я сіла на підлогу в маминій кімнаті, серед старих фотографій, дитячих малюнків і моїх перших туфельок. Відкривши лист, я почала читати.
«Моя люба Оленко,
Коли ти читатимеш це, мене вже не буде. Не вини себе — ти ні в чому не винна. Я знаю, що не була ідеальною мамою. Може, я занадто тебе опікала, може, не давала тобі тієї свободи, якої ти хотіла. Але я любила тебе так сильно, що іноді це засліплювало мене.
Пам’ятаєш, як ми гуляли в парку і пускали повітряного змія? Ти так сміялася, коли він заплутався в дереві! А пам’ятаєш, як ми пекли печиво на Новий рік, і ти вимазала ніс борошном? Ці моменти — мої скарби. Я берегла їх усі ці роки, навіть коли ти віддалялася.
Я бачила твої весільні фото в інтернеті. Ти була такою гарною, Оленко! Твій Андрій, здається, хороший чоловік. Бережи його, і нехай він береже тебе.
У мене лише одне прохання: не забувай мене зовсім. Згадуй іноді, якою я була, коли ти була маленькою. Згадуй наші вечори, коли ми читали казки, і ти засинала в мене на руках. Згадуй, як ми сміялися, коли ти намагалася кататися на велосипеді й падала в траву.
Я йду спокійно, бо знаю, що ти сильна. Ти досягла всього, про що я мріяла для тебе. І це все, що мені було потрібно.
Люблю тебе. Завжди. Мама».
Я ридала, стискаючи лист, доки папір не намок від сліз. Усі ці роки я відштовхувала її, соромилася, ігнорувала. А вона любила мене, не чекаючи нічого взамін.
Через рік я народила доньку. Коли акушерка запитала, як її назвати, я відповіла, не вагаючись:
— Марія. На честь бабусі.
Я дивилася на свою крихітку й уявляла, як мама тримала мене на руках. І обіцяла собі, що ніколи не повторю своїх помилок. Що моя Марійка знатиме, як сильно я її люблю. І що я ніколи не дозволю їй відчути себе покинутою.
Мамина любов залишилася зі мною. Вона в коробці з дитячими речами, у її записках, у спогадах про наші спільні дні. І я вчуся жити з цією любов’ю, намагаючись бути такою ж мамою для своєї доньки — безумовною, всепрощаючою, вічною.
Пробач мені мамо. Якщо бачиш мене – прости свою дитину. За все прости, мамо!
Головна картинка ілюстративна.
