Величезні мамині туфлі на високій вузькій шпильці на моїй нозі виглядали, як два човники. Я стола перед довгим дзеркалом у коридорі в маминій сукні з волошковим візерунком, яка звисала з моїх плечей до самої підлоги. У моїй уяві цей коридор перетворювався на широку вулицю нашого села і я йду до клубу з Миколою, братом моєї найкращої подруги.
Микола не звертав на мене уваги, він вже закінчував школу і завжди крутився біля старого мотоциклу.
Але для мене він був кимось із зовсім іншого світу. Я вірила, що мине трохи часу, я виросту, вдягну оці самі туфлі і ми будемо танцювати вальс на очах у всіх.
Але життя розгорталося зовсім за іншим сценарієм. Микола закінчив навчання в місті, повернувся на декілька тижнів, а потім продав свій мотоцикл, зібрав речі й виїхав за кордон. Наше село для нього стало занадто малим. Я пам’ятаю той день, коли його мати розповідала моїй про це біля хвіртки. Я стояла неподалік, удаючи, що збираю сухі каштани під парканом, а всередині все стискалося від незрозумілого болю. Мені здавалося, що разом із ним із нашої вулиці зникло все цікаве й світле.
Минали роки, я закінчила школу, потім коледж. Мама дедалі частіше починала розмови про майбутнє, зиркаючи на мене з легким занепокоєнням.
— Любо, досить уже в дівках сидіти, — казала вона кожного разу, коли ми разом ліпили вареники на кухні. — Он Роман вже який рік біля тебе крутиться. Хлопець роботящий, хату має, батьки в нього добрі. Що тобі ще треба?
— Мам, та не лежить у мене серце до нього, — відповідала я, викладаючи готові вареники на дерев’яну дошку. — Ну робить він усе правильно, а поговорити з ним немає про що.
— Любов — то таке, донечко, — зітхала мати, витираючи руки фартухом. — Головне, щоб людина була надійна, щоб хліб у хаті був і тебе не ображав. А пристрасті ті швидко минають, повернешся — а згадати нічого.
Я слухала її і думала про те, що вона, мабуть, має рацію. Батьки завжди знають краще, а мої дитячі мрії про Миколу так і лишилися дитячими мріями. Роман дійсно був наполегливим. Він приходив щовечора, подовгу стояв біля воріт, все чекав, коли мама його побачить та запросить на обору, а там вже й мені скаже до нього вийти.
Ми справили звичайне весілля, перейшли жити в його хату, де всім порядкувала його мама.
Злагоди в нашій хаті так і не з’явилося. Роман бачив моє байдуже ставлення, і це його дратувало. Він намагався привернути увагу подарунками або поїздками до міста, але коли бачив мою стриману дяку, нервувався.
— Ти знов сидиш з таким виразом лиця, ніби тобі всі винні, — казав він вечорами, кидаючи куртку на стілець. — Я цілий день на роботі, приходжу додому, а ти навіть не усміхнешся.
— Я просто втомилася, Романе, — спокійно казала я, накриваючи на стіл. — Вечеря на плиті, сідай їсти.
— Мені не вечеря твоя треба, а людське ставлення! Ти живеш зі мною, як із чужим чоловіком.
Я мовчала, бо не мала що відповісти. Він мав рацію, але змінити щось у собі я не могла. А коли на світ з’явилася Іринка, все ускладнилося в рази. Дитина майже не спала вночі, а через деякий час з’ясувалося, що їй потрібні постійні процедури.
Роман спочатку намагався шукати додатковий заробіток, але його вистачило на кілька місяців. Втомлений від постійного дитячого крику, від моєї заклопотаності та від суцільних витрат, він ставав дедалі роздратованішим.
— Скільки це ще триватиме? — вигукнув він одного вечора, коли я намагалася погодувати Іринку. — Уся моя зарплата йде на ці банки та спеціалістів! Ми нічого собі дозволити не можемо!
— Вона ж наша дитина, Романе, — тихо мовила я, гойдаючи малу на руках. — Їй це потрібно, щоб вона могла нормально рости. Мені ж теж важко.
— Вона не така, як усі діти! — злісно відрізав він, стаючи посеред кімнати. — Я питав у людей, є спеціальні заклади, де про таких дбають. Віддай її туди. Нам треба жити далі, ми ще молоді. Спробуємо ще раз, буде у нас нормальна дитина.
Я заніміла від його слів. Мені здалося, що стеля нашої кімнати зараз упаде на мене. Я притиснула Іринку до себе і подивилася йому в очі.
— Ти розумієш, що ти зараз сказав? — мій голос тремтів, але в ньому більше не було страху. — Це твоя дочка.
— Я сказав те, що буде краще для всіх! Або ти робиш так, як я кажу, або збирай речі й йди до своїх батьків. Я не збираюся все життя працювати на ліки!
Тієї ж ночі я склала дитячі речі, загорнула Іринку в теплу ковдру і пішла геть. На вулиці сіяв дрібний дощ, ліхтарі світили тьмяно, але я навіть не озиралася. Повернулася до батьківської хати. Мама зустріла мене зі сльозами, батько мовчки взяв на руки заснулу онуку і відніс до кімнати.
Проте жити на батьківську зрплату було неможливо.
— Любо, ми з батьком дамо собі раду. Але на дитину цього не вистачить. Тобі треба їхати.
— Як я її залишу, мам? Вона ж мала зовсім, вона до мене звикла, — я сиділа на краєчку ліжка, дивлячись, як Іринка спить у своїй колисці.
— Ми доглянемо, — тихо мовив батько з кутка. — Ти ж знаєш, я все зроблю. Але гроші потрібні зараз. Тут ти їх не заробиш.
Рішення далося мені важко. Я знайшла роботу за кордоном через знайомих — доглядати літню жінку в невеликому містечку.
Роки перетворилися на суцільну веремію: поїздка, кілька місяців важкої праці, надсилання грошей додому, повернення на два тижні, щоб побути з дочкою, і знову дорога. Іринці поступово ставало краще. Спеціальний догляд робив своє: вона почала ходити, трохи заговорила, хоч і потребувала постійного контролю.
Це було восени. Я поверталася додому після чергової тривалої поїздки. В аеропорту було шумно, люди метушилися, зустрічали одне одного з квітами, обіймалися. Я йшла з важкою валізою, шукаючи очима вихід.
Раптом у натовпі мій погляд зачепився за високого чоловіка, який стояв біля скляної перегородки і переглядав якісь папери. У нього було повністю сиве волосся, але профіль… цей профіль здавався мені дивно знайомим. Він підвів голову, подивився в мій бік, і я зупинилася як укопана.
Очі. Ті самі темно-сині очі, які я пам’ятала з глибокого дитинства.
— Люба? — повільно промовив він, підходячи ближче. Його голос став нижчим, але в ньому звучали ті самі інтонації. — Це ти?
— Микола? — я не вірила власним очам. — Ти… ти звідки тут?
Він усміхнувся, і навколо його очей зібралися дрібні зморшки. Чорне волосся, яке я пам’ятала з юності, повністю змінилося сріблом, але постать лишалася такою ж статною.
— Та ось, лечу з робочої поїздки, — сказав він, беручи з моїх рук важку валізу, ніби це було найприроднішим ділом у світі. — Чекаю на свій багаж. А ти якими долями? Ти дуже змінилася, Любо. Але очі ті самі.
— Я з заробітків повертаюся, — чесно відповіла я. — Уже кілька років так живу. А ти як? Чому сивий такий?
Він тихо засміявся, поправляючи комір пальто.
— Та життя було різне, Любо. Працював багато, переживав. Оце тільки останнім часом трохи заспокоївся.
Ми вийшли на вулицю, де прохолодне осіннє повітря приємно освіжало обличчя. До мого автобуса лишалося ще доброї півтори години. Ми сіли на лавку біля невеличкого кафе неподалік від зупинки. Я взяла собі гарячий чай, Микола замовив те саме. Ми сиділи поруч, і після стількох років відчуття чужості між нами чомусь не виникло.
— А ти як живеш? — запитав він, уважно дивлячись на мене. — Твоя мати колись моїй казала, що ти заміж вийшла.
— Вийшла, — я опустила очі на свій паперовий стаканчик. — Та не склалося. Розлучилися ми вже давно. У мене донечка є, Іринка. Вона хвороблива трохи, тому й мушу їздити.
— А чоловік що ж? — тихо спитав Микола.
— А чоловік сказав віддати її, бо вона не така, як усі, — я вимовила це без злості, просто як факт, який вже відболів. — От я й пішла.
Микола мовчав кілька хвилин. Він дивився кудись убік, на машини, що проїжджали повз, і його обличчя стало суворим.
— Жорстокі люди бувають, — нарешті промовив він. — А я от так і не одружився, Любо. Усе біг кудись, усе здавалося, що треба ще грошей заробити, хату кращу купити, кар’єру зробити. А потім озирнувся — а поруч нікого немає. Дім порожній.
Я подивилася на нього з подивом. Мені завжди здавалося, що у таких чоловіків, як він, життя складається ідеально.
— Не знала я, — мовила я. — Думала, ти давно маєш сім’ю там, за кордоном.
— Та ні, — він посміхнувся кутиками губ. — Знаєш, я часто згадував наше село. І тебе згадував.
— Мене? — я здивовано підвела брови. — Та що там згадувати, я ж мала зовсім була, коли ти виїхав.
— Мала, — погодився він. — Але пам’ятаю, як ти якось вибігла на вулицю в маминих туфлях на величезних підборах. Сукня на тобі висіла, туфлі бовталися, ти ледь ішла, але тримала голову так гордо, наче на параді. Я тоді ще стояв біля паркану і думав: от виросте дівчина, яка ж гарна наречена комусь буде.
Моє серце здригнулося від цих слів. Перед очима пролетіли ті дитячі роки, той коридор з дзеркалом і мої таємні мрії, про які ніхто у світі не знав.
— Може, тобі? — питаю його прямо, дивлячись просто в його сині очі.
Микола завмер на секунду. Він не очікував такого запитання, але не відвів погляду. Його обличчя пом’якшало, зникла суворість, а в глибині очей спалахнула виразна, тепла радість, яка перекреслила всі ті роки самотності й утоми, що стояли між нами.
Він повільно простягнув руку, накрив мої пальці своєю широкою, теплою долонею і міцно стиснув.
