Варто було забути якусь дрібничку зробити, то одразу слідувала просто ціла лекція з того, що я натворила в попередні рази.
– Звичайно, не закрила кран з водою – хай тече! Мама заплатить!Бо мама не має, куди гроші викинути! Все на тебе. Так? а ти ж ніколи нічого не цінує! Що тобі не купи, то все порвеш чи знищиш! Ти це спеціально робиш аби я на себе лишньої копійки не витратила!
І це з самого малку.
Спочатку я думала, що мама мене просто не любить. Але вона так ставилася і до батька, і до брата.
Для куми вона буде сидіти і шити плаття до самої ночі, а, коли я підійду з будь-чим до неї, то вона одразу, що часу не має.
– Будь самостійна! Для чого я тебе вчу життю? Сама не можеш зробити і тільки час мій тратиш!
І це при тому, що вона пів години слухала, як її подруга жалілася на чоловіка, хоч вона те саме казала і вчора і позавчора, і поза позавчора! Те саме! От слово в слово!
І відповідала те саме, що й вчора і позавчора, і поза позавчора теж слово в слово! Але на неї час був, а на мене ні.
Знаєте, я потім її виправдовувала. Казала, що вона працювала на остогидлій роботі, заробляла копійки, стояла в довжелезних чергах, їла несмачну їжу і була з чоловіком, якого явно не любила…
Вона жила в квартирі. Яка їй не подобалася, бо була не така. Як в журналах, чоловік її не заробляв стільки аби купити нормальний автомобіль, одяг у неї теж був сірий і кусючий, електризувався і бив током… Волосся у неї вже сивіло, а фарба була такої якості, що все навколо було чорне, тільки не сивина…
Кава була несмачна, чай не заморський і взагалі вона б хотіла з’явитися на світ не тут і не в цю епоху.
– Мама просто хотіла радості для себе, суто для себе, а її не було, – казала я собі.
Але це було потім. В дитинстві ж я питала бабусю чи я не прийомна, бо мама надто до мене непривітна.
– Ти хоч трохи перед дитиною стримуйся, – собі говорила бабуся мамі, – Ти ж хоч трохи того розуму май! Я тебе вчу-вчу, а толку з того? Е хто на дитині зривається?
– Нерви, мамо, – винувато казала мама.
– Нерви в коробочку! Щоб я більше того не чула!
Я йшла додому певна, що все буде тепер інакше і мама ніколи мене не те, що не сваритиме, а й слова кривого не казатиме.
– За те, що бабусі пожалілася, будеш тепер без телевізора, – мама знову була на своїй території і у своїй владі. Я собі заприсяглася, що у мене з дітьми буде все по-іншому і я їх любитиму понад усе. Що я ніколи не підвищуватиму голос, буду лагідна та розуміюча…
У мене буде на них час, щоб і листям покидатися, і книжку на сон почитати, і обійняти… особливо, обійняти…
Але, розумієте… Сталося те, що в мені просто прокидається мама і я говорю її словами!
Вже в кінці фрази я опам’ятовуюся, що кажу!
Тільки в кінці фрази!
І вже б одна моя половина кидалася просити пробачення, а друга каже – стій, хай засвоять урок і не лізуть тобі на голову.
Але все ж таки, це не відбувається щодень, так як у мене з мамою, я добра мама і в мене є час на дітей, а не на чужих людей.
Просто чому в мені це живе і вилазить? Я ж не хочу й близько аби мої діти відчували такі емоції, як я…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
