А ще б ні, адже ми з Зенком знали один одного зі школи, почали зустрічатися після випускного і я його з армії чекала, він мене чекав з навчання. Але так пропозицію руки і серця не робив.
Я не розумію, чого це так було, бо наче кожен знав, що ми поберемося, але вголос ці слова не були промовлені.
– Лілю, тобі вже двадцять сім, а він все ніяк! Ти хіба не знаєш, що зробити?, – питала мене мама.
– Що зробити, – не розуміла я.
– Дитину! І тут все треба за тебе зробити?
Звичайно, я хотіла колись мати дітей, може й від Зеника. Але вся ця ситуація мені муляла, бо жили ми вже рік на квартирі разом, а весілля все не було. Пішов другий рік життя, і третій, четвертий, ні дітей, ні весілля.
Мама моя зубами на мене скреготала, але на людях тримала марку:
– А кому тепер тієї женячки треба? Купу грошей викинути на весілля, а потім що – зуби на полицю? Живуть собі діти і хай живуть. Не будьте такі темні!,- закривала вона всім рота, а мені все говорила і говорила, як я маю вчинити, щоб Зеник зі мною одружився.
Я можу сказати лиш те, що я вже перестала кохати цього хлопця за всі ці роки. От, здавалося б, ще й одружена не була, а вже з ним жити не хочу. А другого когось і не можу знайти, бо ж маю бути йому вірна.
Подобався мені один хлопець на роботі і про нього я лиш і мріяла, але ж я майже одружена.
Аж тут приїжджає Зенко з відрядження і каже мені:
– Лілю, я тобі маю щось сказати. я тебе дуже люблю і не хочу тебе обманювати, але я полюбив іншу дівчину.
Я дивилася на нього.
І наче, й добре, що я тепер вільна. Але з іншого боку – нащо ж ти мені світ всі ці роки зав’язував, щоб через стільки років сказати «прощавай»?
– А я при надії, – кажу йому і собі не вірю, що таке з мене вийшло.
– І що ж тепер робити, – стали в Зенка круглі очі.
– Та нічого, живи зі своєю дівчиною та одружуйся, а дитину будеш підтримувати, – сказала я спокійно.
Ви б його бачили – ще такого я його не знала, от тобі, бери і тішся своєму щастю.
Сама ж пішла до свого колеги і сказала, що давно він мені подобається і чи не хоче він на каву. Кава затягнулася до ранку.
Через якийсь час я зрозуміла, що таки по-справжньому при надії. Сказала Сашкові, а той наче й втішився, запропонував жити разом та ростити дитину.
– В ролі кого я тобі буду, а ти мені?, – питаю, бо я вже сита з головою тією невизначеністю.
– Та яка різниця, – каже мені він.
– Для мене є різниця, а як для тебе нема, то хай буде по-моєму.
Сашко зі скрипом, але згодився. Весілля було скромне, тільки друзі і батьки.
Такої щасливої мами я ще не бачила, а, коли вона дізналася, що я ще й при надії, то взагалі перед образами впала.
– Господи, дай мені пережити цю велику радість, – казала вона.
Я Зенку не зізналася, він мені висилає гроші на все, що треба для мене і малюка, а я собі акуратно складаю на «чорний день», бо, як показує практика, все передбачуване і зрозуміле, може в момент стати дуже незрозумілим і непередбачуваним.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
