Усі статуси в моєму житті я сприймала на «ура». Хоч єдина в сім’ї донька, але росла, як трава. Батькам було не до мене: працювали далеко від дому, будували, виявляється, для мене хату, весь час чомусь сперечалися. Я ж була чемненька, тихенька і, головне, здорова. Тож клопоту зі мною не було.
«Ти – дівчинка, – говорила мені бабуся, заплітаючи мені в косички яскраву стрічку, – ти маєш бути гарна». «Ти ж моя люба внучка, – казав дідусь, купуючи мені морозиво, – я би тобі зірку з неба зняв, не те, щоб лакомку дав, але їж помаленьку, злизуй язичком, аби горлечко не застудити».
Від тата й мами «ти – наша люба донечка» в дитинстві я не чула, але обоє мені, коли я пішла до школи, строго зауважували – «ти ж уже школярка, ляльку – на полицю й гайда до книжки».
Вчилася я легко, допомоги від батьків не потребувала, похвалу «найкраща учениця» чула тільки від учителів, «ото розумниця» – від дідуся та бабусі, плюс до того якусь від них нагороду. Це була подружня пара татових батьків, мамині, не менше люблячі, жили в іншому місті, тож пестити й балувати мене могли зрідка.
З роками я була щаслива від статусів «я – студентка», «я – наречена», «я – дружина». І тут я поставила жирну крапку і підводила червону лінію. Бо так не буває, щоб мед та ще й ложками, ложками. А полину скуштувати від наступного статусу – «я – невістка, чужа кістка» пані не бажають?! Та ні. Але ж обставини.
Хату в приватному секторі нашого містечка батьки так і не добудували, бо розлучилися. Тато знайшов собі жінку, лагіднішу за мою маму. Жити в з нею, тобто з тещею, в двокімнатній нашій квартирі мій чоловік категорично відмовився.
Йти до тата в його простору трикімнатну якось не комільфо. Він же там не сам, а зі своєю новою дружиною, то ми їй, як п’яте колесо до воза – геть не потрібні. Залишається єдиний варіант: йти жити до чоловіка.
Його батько також пішов до іншої, тож як буде мама сама у великій квартирі, мовляв, та й з дитиною нам допоможе. Словом, що тут багато розказувати, я – невістка.
Чому я так багато про свій новий статус? Адже я завжди була впевнена й щаслива, що мені все під силу, зі всіма проблема справлюся. Але було якесь передчуття, вперше в житті щось мене непокоїло.
Чи вміла я їсти готувати? А що тут уміти, думала я. У воду овочі покласти чи м’ясну кістку й на вогонь поставити?! На сковорідку цибулю й моркву накришити й засмажку зробити?!
Ні, я розумію, що й тут технології працюють у плані послідовності й температури. Тож з часом навчуся, напрактикуюся, досвід здобуду, запитаю свою другу «маму», яка мені категорично заявила, щоб я не видавлювала з себе оте «мамо», а сміливо її Оленою Петрівною кликала.
От щодо випічки, то справді для мене – вищий пілотаж. А для чого Інтернет? Що, не нагуглю якийсь тортик? Аби було з чого. А в нашій сім’ї, поки що невеликій, із трьох чоловік, усі заробляють і не тільки на хліб із маслом: свекруха бухгалтером працює, чоловік на тому ж підприємстві інженером, я вчителюю.
Даремно я сама себе заспокоювала, чуло моє серце, що нелегко буде догодити свекрусі та її єдиному сину.
Вранці, коли ще так солодко спалося, свекруха вже на кухні посудом брязкає. Я встала, привіталася, хотіла кави собі зробити, щоб сонною мухою не ходити, але почула, що шкідливо для шлунка починати з кави без молока й цукру.
Я від її слів враз збадьорилася і без кофеїну, запитала, чим допомогти. Олена Петрівна на те: «Та не треба допомагати. Вас тепер двоє, то й готуйте собі. Я тільки зобов’язана сказати, що для сина мого ситний сніданок дуже важливий. А я вже людина передпенсійного віку, мені пора на вівсянку переходити, сама собі приготую. А для мужчини має бути щось ситніше, на кшталт яєчні з беконом, потім чай чи кава з оладками або млинцями. Запитаєш чоловіка звечора, чого він бажає і завтра вранці приготуєш».
Як свекруха порадила, я так і зробила: запитала коханого, чим снідатиме, прийняла замовлення, але забула перевірити, чи є відповідні продукти в холодильнику, подумала, що не біда, як приготую щось інше.
Чоловік уже спав, а я з телефону перечитала всі сніданки від Клопотенка. Але вранці проспала, щоправда, прокинулася зарано, та чоловік нібито пожалів, сказавши спросоння, що йому не кухарка потрібна, а кохана дружина. Я знову заплющила очі й солодко задрімала, ще й сон мені приснився, що я заварюю собі каву, щільно зачиняю двері кухні, щоб аромат духмяного напою не розбудив свекруху, роблю кілька ковтків і починаю збивати яйця на омлет.
Та звуки й запахи з кухні вмить розбудили мене. Схоплююся на ноги, біжу у ванну, та навіть дзюрчання води не може заглушити бурчання свекрухи, що вона, мовляв, не хотіла щось готувати, але пожаліла сина, щоб голодним на роботу не йшов.
А благовірний хоч би словом, хоч півсловом заступився, де там, ще й вдавав із себе ображеного. Я ж вискочила з дому так і не поснідавши. Для мене було звично вранці тільки каву пити. Сьогодні ж мені вистачило адреналіну замість кофеїну.
Цього дня до вечора я не мала ні рісочки в роті, але було гірко не від голоду. Якби ми жили вдвох, я заставила б себе поважати, сніданки ми б готували разом, хоч я не проти побалувати чоловіка, щось приготувати з любов’ю для нього, але постійно відчувати себе без вини винною – це, перепрошую, не для мене.
Я – не домогосподарка, працюю на державній роботі, не бажаю бути прислугою. Все це я висловила чоловікові, та він ніяк не міг второпати, чого я завелася, мовляв, мама ж права.
Це була перша наша суперечка, але, на жаль, не остання. І вечерю я приготувала заважку для шлунка нАніч, і обід на вихідний не зовсім святковий, і посуд треба мити екологічним засобом. «А ти не злися, переймай досвід мами» – так мене заспокоював коханий.
Я задумувалася, чи варто й далі терпіти. Навіть поскаржитися нікому. А якщо підуть діти, тоді буде запізно щось міняти. Не хотілося бабусі про це казати, а мамі – то взагалі й натякати не варто. Але я помилялася.
Мама запросила нас на свій день народження, але не в ресторан, а в нашу квартиру, мовляв, щоб по-домашньому, у вузькому колі, де тільки рідня, адже ж не ювілей, навіть її батьки не приїдуть, тільки свекри будуть. Мама й страви сама подавала, не хотіла допомоги, але свекруха все ж пішла на кухню. Я навіть уявити собі не могла, з якою метою.
Мамина сваха, нахвалюючи її страви, пускала шпильки, що яблучко, тобто я, задалеко від яблуні відкотилося, що вчити мене ще та й вчити, аби тільки слухала, а то чомусь ображаюся, коли вона мене повчає.
Моя мама, недовго думаючи, зразу ж відповіла, що якщо не навчила доньку куховарити, то готова надолужити, але для цього треба, щоб донька додому повернулася, із зятем, звісно.
Сваха такої реакції не чекала, не встигла й заперечити, як мама, повернувшись у вітальню, заявила, щоб молоді до неї перейшли жити, бо вона свій досвід доньці має передати, а свасі дати можливість відпочити від турботи про дорослих дітей. Мені тільки цього й треба було.
Якось інтуїтивно я відчула, що треба сказати: «Гаразд, ми хоч сьогодні готові залишитися». Мій чоловік на те, а з ним, мовляв, порадитись хіба не треба. Я не дала йому оговтатись: «Та ж Олена Петрівна так хоче».
Свекруха язик проковтнула. Вона не могла втямити, що сталося, коли встигла проколотись, що її слова так витлумачили, виглядала розгубленою перед моєю владною мамою, а її син насупився й навіть не очікував пояснень, а бовкнув: «Добре, завтра ж і переїдемо».
Таким чином, несподівано для всіх і самих себе ми стали жити з моєю мамою. Наодинці вона мені переповіла розмову зі свахою на кухні, сказала, що зразу її розкусила й зіграла роль людини, яка її «не так зрозуміла», тому вирішила діяти швидко, не чекаючи, коли та спробує перевзутися.
Я була вдячна мамі, не чекала від неї такого сюрпризу. А ще мама мені заявила, що не збирається мене повчати. Вона татові готувала їсти, тримаючи перед носом кулінарну книжку, в мене є смартфон, то вперед і з піснею.
Зранку, хто швидше встане, той хай і готує, і не марципани, досить яєчні, омлету і випити чаю з печивом із магазину, адже їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти.
Нам двом із чоловіком мама порекомендувала відкладати гроші, щоб добудувати хату, бо коли в нас з’являться діти, в квартирі стане затісно.
Мій чоловік знайшов спільну мову з тещею, виявляється, він і не був так розбалуваний своєю мамою «ситними» сніданками, як вона намагалася видати, тож у нас не страждав від більш скромного раціону.
Я дійшла висновку, що він не зрозумів тактику своєї мами, коли та включала кайдашиху, і не хотіла його налаштовувати проти неї. Тепер ми з Оленою Петрівною живемо в злагоді й мирі, бо приходимо до неї тільки в гості, як і до моєї мами, бо недавно справили новосілля в нашій хаті, яку допоміг добудувати мій рідний тато.
Тут народилися наші син і донечка, і оселя наповнилася дитячим сміхом. Я ж у статусі мами найщасливіша жінка в світі.
