Але, що робити далі, мама тільки туманно сказала – притиратися характерами. Я бачила, які стосунки в мене в родині, тому вважала, що зваривши борщ і виправши в тазу постільне, я вже маю право не хвилюватися за своє майбутнє. На роботу я не виходила, бо навіщо, коли чоловік проти і я дитину виховую? Все ж у мене чудово.
Так я прожила десять років, жінка з освітою, яка читала книги і аж підстрибувала, коли купила пральну машинку-автомат.
Мама натякнула, що п’ять років минуло і треба ще одну дитину аби сім’я була міцна.
– Щоб чоловік нікуди не дівся, – казала вона мені, – а то у нього на роботі купа охочих тебе замінити.
Як це мене замінити, коли я така господиня?
Новину про дитину я подала Антону за смачною вечерею і відповідь його мене просто ошелешила.
– Яка друга житина? Ти що? Я не потягну! Роби що хочеш, але це питання на тобі!
І я пішла все вирішувати, а через місяць чоловік пішов від мене до іншої жінки, яка чекала від нього дитину.
– Більше треба було догоджати чоловікові, – вичитувала мене мама, – вчи тебе, вчи, а ти такого перспективного чоловіка просто так віддала! Казала тобі, що діти сім’ю зміцнюють, а ти що наробила?
Більше мама мені нічого не радила, бо вона зналася на житті жінки в шлюбі, а про розлучених вона не знала нічого. І тут я стала жити сама по собі і скажу вам, що жити не погано. Дуже непросто надіятися лише сама на себе, але потім результат вас потішить.
Я пішла працювати, донька в школі, батько час від часу грошей підкидає, чоловік аліменти платить – все просто прекрасно і можна жити.
І тут моя донечка стала в’янути на очах. Вона важко переживала, що татко більше не приходить додому.
– Він мене більше не любить, – питала вона мене.
– Любить, доню, просто він дуже зайнятий.
Спочатку я ходила всюди, де могла отримати допомогу, а потім. Коли мені сказали, що Бог мене за щось карає, я перестала. Якщо Бог карає таку прекрасну дівчинку, то навіщо мені він?
Я знала, що я натворила і після того, як доні не стало, відчувала це ще чіткіше. Тепер у мене могла б бути розрада, яка б відволікала мене від сумних думок. Але нікого нема. І вже не буде. Я сама. Мама знову не допомагала порадами, бо зламане вже не полагодиш, як вона вважала.
Я замкнулася в своєму маленькому світі, де була лише робота, щоб мати гроші, які я витрачала на квіти для моєї доні.
Я не знаю скільки пройшло часу, бо рахувала дні, коли в моєї доні день народження, тоді я приносила величезний букет і торт. Раптом я побачила Антона, який прийшов її відвідати. Сидів і жалівся на життя, на дружину і невдячного сина.
– Лесю, давай почнемо все з початку, – сказав він мені.
Я не відповіла, що з початку? Яка ми будемо родина без дітей? Чи він навмисне хоче аби я крутилася навколо нього. Він надзвонював і приходив. А я все думала над тим, чому так сталося і як жити далі.
– Я згодна, але одна умова – ми усиновимо дві дитини, дамо їм те, що мали дати нашим дітям.
Чоловік скривився, але я була тверда в своєму рішенні. Я нарешті зрозуміла для чого я житиму, як я маю все виправити.
Ні, Антон не живе зі мною, він знову покинув мене і двох дітей та подався до попередньої жінки, але я лиш тому рада, бо він мене відволікає від моєї материнської місії, я маю виростити цих діток, братика і сестричку, дати їм освіту і дорогу в життя. Тоді я буду спокійна, а він хай живе як хоче. Тільки хто його догляне на схилі літ, бо я точно не буду.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота