Мій батько працював в Києві на будовах і одного дня просто не повернувся до нас. Вся бригада приїхала, а він лишився жити з хазяйкою, яка була від нього старша на сім років, але він не звертав на це уваги. Навіть його не хвилювало, що він покидає мене.
Мама тяжко переживала це все, я чула як вона довго не спить, ходить по кімнаті, думає де взяти гроші, адже треба думати про моє майбутнє. Вона не виходила більше заміж – не могла довіритися нікому.
Як я потребувала батьківського захисту всі ці роки, ніхто й не уявляє. Я то злилася на батька, то на маму, бунтувала, але потім зрозуміла, що є як є і я маю просто змиритися і доказати йому, як він помилився, що покинув мене.
Саме це стало мені стимулом і дало мені таку мотивацію в житті.
Я гарно вчилася, вступила на юридичний, не відволікалася на гульки, а будувала кар’єру.
В свої тридцять років я була самотня, але таки змогла освоїтися в столиці і перевезти до себе маму. Мене цінували на роботі, я мала гарний одяг і могла собі багато чого дозволити, але я все одно не мала спокою. Я так і не могла насолодитися своїм успіхом, поки не розповім про нього батькові – ось це я зрозуміла.
Знайти було його не легко, але можливо.
І ось я сиджу в його гарній хаті, його жінка копилить губи, а він тільки й жебонить:
– Людочко, я ж не знав, що вона приїде, Людочко.
– А я тебе попереджала, що твоя донька нас знайде, попереджала. Я тобі казала, що твого тут немає нічого? Казала. Я казала, що не буду оцим «бідним родичам» ні прихистку давати, ні свої зв’язки застосовувати? Казала. То чого вона тут?
Вона навіть до мене не зверталася, наче мене й не було. Батько нітився, далі почав на мене бурчати:
– Ти бачиш сама, що я тобі нічим не допоможу. Я аліменти всі платив, як годиться, ти вже доросла жінка і вирішуй свої проблеми сама.
– І дітей її я в інститути теж не планую впихати, так і перекажи, – не вгавала жінка, й далі ігноруючи мою присутність, – І ніяких грошей у нас на позики теж нема.
Я сиділа і мовчала, мені хотілося сказати і про те, що у мене в самої гарні зв’язки, що я не потребую ні їхніх грошей, ні їхньої допомоги. Що я просто прийшла сказати, що батько мене покинув, а я живу краще, ніж він.
– Взагалі-то я працюю в юридичній фірмі і мені ваших зав’язків не треба, – спромоглася я.
– В юридичній?, – раптом жінка мене почула і побачила, – У нас Костик якраз шукає роботу в юридичній фірмі, поки не беруть ніде, але як ти вже там працюєш, то можеш за нього слово замовити? Яка ваша назва?
Жінка просто не замовкала, розповідаючи, яка у неї розумна дитина, але ніде не беруть, бо висока конкуренція.
– Ти ж йому сестра, – додала вона останній аргумент.
– Так, так, – додав батько, якого вона ліктем підсунула, – Ми рідня. Тим більше, що я платив аліменти на які ти вчилася…
І ось тут я й зрозуміла, що дарма прийшла, перед ким хвалитися? Що я собі таке надумала – ну покинув колись і покинув, живу далі, як життя веде, а не з єдиною думкою, що як буду гарно поводитися, гарно вчитися, матиму достаток, то батько… Що батько? Що далі станеться?
Я пішла геть мовчки, хоч вони вже й пропонували кави чи чаю. Купила торт і приїхала додому, обійняла маму.
– Що за свято?, – спитала вона напружено.
– Сьогодні просто чудовий день, ти у мене найкраща і все у мене буде добре. Чим не привід для радості?
А ви як вважаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
