Мама мені вказала на свій великий двір і каже: “Чого мусиш шукати місця іншого, хіба де краще є? Будуйся тут. Захочеш, парканом відгородишся, житимеш своїм дворищем. Як ні, то я тільки рада буду якби разом”. Пам’ятаю, як тоді проти тієї ідеї були свекри, за що я на них була ображена і наперекір, але звели ми дім там де мама моя запропонувала.
Як тільки ми із Давидом розписались, то весільних грошей нам би стало на будинок у селі. Ми так собі і мріяли, що от добре, одразу і жити своєю головою будемо, не треба мамкам годити і вклонятись.
Та от, свекруха ту ідею не підтримала, аж розсміялась:
— Ой, та на ваші гроші хіба стару Карпенкову хату з глини і картону візьмете. Купіть місце, та закладайте будову, аби так, на роки і собі і внукам. Як від фундаменту до даху своїми руками зробите, то й толк буде.
Мої батьки почувши про будову аж руками сплеснули:
— Дитино, ми свою будували десять років. То я тобі скажу, що краще б уже в кого купили готову і під себе зробили. Наробились, натрудились, а тепер сидимо у цих кімнатах і недуги рахуємо. Не варте воно того, ой не варте.
Та от, свекруха таких хмар чоловіку моєму рожевих намалювала, що той уже й не мав іншого на умі, окрім як своя збудована власними руками, за своїм же проектом, хата.
Будуватись вирішили у моїх батьків в дворі. По-перше: місце прекрасне. Поруч річка старий саді і гори, мов на долоні. Ну а вже потім, як на правду сказати, так хоч цим я хотіла піти наперекір свекрусі, як вона мого чоловіка на будову переконала попри те, що я була проти.
Головним аргументом свекрухи було те, що у мене є сестра.
— Хай сваха живе і довго і щасливо, але як то ти збудовану своїми руками хату будеш із нею ділити, як матері не стане?
Але куди розуму у голову господині у 19? Мама сказала, що зробить нам документи, сестра забожилась, що ніколи не посміє і слова сказати, бо ж то не її, а ми сестри. То так ми й почали будуватись.
І ось, уже й я стала бабусею, ось і життя ми прожили у власному домі, вже й осінь на порозі, а не стало мами моєї. Жила мама довго, аж до 93 років і при доброму здоров’ї і світлій пам’яті. Ще й сама на городі поралась і вишивала, бо ж очі і без окулярів гарно бачили. Та все має свій початок і кінець.
— Ти не думай, що собі все залишиш тільки тому, що половину нашого двору забрала, – заявила сестра ще тоді, як священик маму відспівував. – Заповіту немає, то ми з тобою, сестро, будемо все на двох ділити. Мені гроші треба, то або думай щось, або речі пакуй, бо хати продаватимемо.
Була би жива свекруха, та би танцювала, бо повернуло так, як вона мені казала колись. Добра і мила, рідна моя сестра, раптом стала чужою людиною у якої уже я не сім’я зовсім і виправдання: “У мене діти і онуки”.
Пробувала я з нею побалакати, пропонувала, хай бере дім батьківський, але тій байдуже на мої слова:
— Буде, як належить.
А належить так, що ми із чоловіком на старості підем із торбами із свого дому, бо не маю я таких грошей аби сестрі виплатити половину.
От як мені тепер бути? Чим зарадити?
Головна картинка ілюстративна.