Мама мені завжди казала, що перед чоловіком треба грати роль, наче ти нічого не розумієш, кліпаєш очима і усміхаєшся, а в цей час на душі кішки шкребуть. Я так і робила і ось що з цього вийшло.

– Не показуй характер, – з самого малку казала мені мама і бабуся, коли я не хотіла щось робити.

Послух в нашій родині мав бути безумовним і байдуже, що мені там хотілося. Тому я ходила в церкву з бабусею і та дуже тішилася, коли мені давали тримати процесію, за це вона мені давала дві гривні з пенсії. І отак я поступово зрозуміла, що треба робити те, що від тебе очікують і тоді матимеш маленькі радощі у вигляді цукерок.

Заміж я виходила з ангельською усмішкою і була не дуже балакуча. Я любила свого Гришу і думала, що як буду в усьому його слухатися, то буду мати загалом чудове життя.

Що таке родина, я знала – тато, мама і діти. Хоч я й пішла в невістки, бо в Гриші була лише мама, але не почувалася там по-іншому, ніж у дома, знала свою роботу і її добре виконувала.

Проте, як я не старалася, але від Гриші після появи дітей, мені перестало що й перепадати. Загалом, як виявилося, мій чоловік дуже перебірливий щодо роботи: те він не буде робити, бо легше зламати, те не буде, бо не бачить сенсу, те не буде, бо не виплачується і не вигідно.

Я лише очима кліпала, як вчила мене мама і тут розуміла, що таке, коли кішки вже не просто шкребуть, а й хочуть вилізти.

І нарешті пішов Гриша в місто на роботу, перебирав довго, не приїздив до нас місяць і грошей не пересилав. А я сиділа вдома з двома дітьми і мала на голові всю господарку. Свекруха моя вже тоді на ноги прислабла була.

Вже й другий місяць пішов, а грошей нема. почали люди гомоніти, що всі гроші мій любий чоловік витрачає на жінку.

Я не вірила, але в місто поїхала, де будова та мені розказали і я чоловіка перестріла якраз тоді, коли він ніжно прощався зі своєю любою. В очах мені потемніло, я до них і підскочила:

– А що це ти, любий, робиш? Ми там з дітьми на гроші від тебе чекаємо, а ти собі вирішив любов закрутити.

Гриша аж очі витріщив, бо ніколи не чув від мене голосного звуку за ці п’ять років.

– Тетянко, та не починай тут перед людьми, я додому приїду і все тобі поясню.

– Можеш і не їхати, тебе вдома ніхто не чекатиме.

І він не їхав добрий рік. Не питав, як ми з дітьми і його матір’ю живемо, нічого не переказував і грошей від нього не було.

Мої родичі прибігли поспівчувати і все.

– Ой, дитино, всяке буває, як тепер тобі жити, – бідкалася бабуся.

– Та як жити? Та так, як ви мене вчили, вже, певно, не вийде!, – відказала я холодно.

Свекруха просила в мене вибачення, а я тоді їй сказала:

– Самі бачите, що творить Гриша, забув за мене – то нічого, але за вас забув і не спитає, як ви. Тому й глядіти вас не буде на схилі літ, а я буду. Переписуйте на нас хату, щоб я знала на чому стою.

– Ой, – тільки й сказала свекруха.

Дітей відправила в садок, а сама пішла на роботу в газконтору, спочатку знімала лічильники, а потім зрозуміла, що треба мати папірчик про освіту. Скоро я стала на хорошому рахунку, й гроші у мене з’явилися, а там і чоловік відповідний. Свекруху свою я не лишала, побудувалася біля неї і отак жили ми на дві хати.

Гриша вертався, але як дізнався, що мати на мене переписала хату, то відрікся на неї, жалів себе, а далі й не знаю й де дівся.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page