А я не знаю, що й робити, бо чоловік у мене хірург, є достаток, але є й нюанси.
Вадим був моїм наставником на інтернатурі, гарний, розумний і неодружений. Що вже навколо нього вилося жінок, але він в свої тридцять сім був самотнім. Чим не завидний жених?
Я старалася бути старанною ученицею, але він мене завжди чомусь розпікав, казав, що жінці не місце в хірургії, що вона має займатися менш вимогливою професією, а ще краще сидіти вдома та піклуватися про родину.
Якось ми лишилися на чергуванні разом, я зайшла в ординаторську і зізналася йому в коханні.
Він так розгубився. Ви б бачили його збентежені очі і це людина, яка й оком не мигне, коли в операційній! Я притулилася до нього, а він наче той хлопчик.
Я прокинулася раніше і вийшла з кімнати, щоб нас ніхто не побачив.
Згодом я вже чекала його в квартирі, готувала смачні сніданки чи вечері і відчувала себе дуже щасливою.
Далі я зрозуміла, що при надії і Вадим так само був здивований і ошелешений, він не знав, що робити, розумієте?
– Ти не одружишся зі мною?, – в моєму голосі бриніли сльози.
– Звичайно, – відповів він, – все буде так, як ти захочеш.
Ми справили скоромне весілля, я перевезла остаточно всі свої речі до нього, почала готуватися до появи на світ дитини.
І ось тут я зрозуміла, що я як та самотня мати – у мене нема ніякої підтримки. Я сама наймала майстрів аби облаштували кімнату, сама замовила меблі, сама купила все необхідне для малюка, сама приготувала сумку і сама викликала таксі, коли все почалося. При тому я ще мала вислухати, що вечеря не смачна і плита протерта не надто ретельно, а у ванній розводи на душовій.
Вадим жив своїм звичним життям, а я старалася йому догодити, показати свою необхідність, тому те й робила, що мила і витирала все до блиску.
З появою дитини сил у мене ні на що не лишалося. Донька виявилася дуже вередливою і Вадим замість того аби допомогти мені, став все частіше ночувати в лікарні. Я знала, що у нього нікого немає і це мене ще більше ятрило – він не любить ні мене, ні доньку, він дбає лише про свій комфорт.
Якось я не витримала і зібрала речі та поїхала до батьків. Мене не було місяць і так само не телефонував мені й чоловік. Він напевно й зрадів, що може побути сам без нікого в своїй квартирі, але ж це означає лише одне – що я даремно старалася заслужити його любов.
А мама цього не розуміє і давай мені говорити, щоб я верталася.
– Він вже за тобою сумує, просто надто гордий. Вертайся і все буде у вас чудово. Ти у мене розумничка.
Так, бути дружиною хірурга – це дуже добре, є де жити і є гроші, але я хочу аби мене любили. Невже я прошу надто багато? Я хочу, щоб любили мою доньку, нашу доньку, щоб взяли її га руки, а не зазирали в кімнату зі словами:
– Та вгомони її нарешті!
Я колись думала, що прихильність, то найменша піщинка в побудові шлюбу, що головне гроші і достаток, а тепер розумію, що готова жити в гуртожитку, лиш би мене пригортали і казали, що люблять.
Я не хочу все життя пробути для когось прибиральницею, провести його в тій квартирі, драючи каструлі та підлогу. Але мама каже, що то так я реагую через свій вік і треба вертатися до чоловіка, бо потім гроші і достаток переважать все. Невже вона права? Я прошу мені відповісти – потім гроші стають важливіші за обійми? Скажіть, будь ласка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота