Того дня донька лиш прослизнула в кімнату і я вже по цьому зрозуміла, що справи у неї не дуже, аж тут мама:
– Іванко, ти чула? Дитина прийшла додому. Я вже чую, що щось сталося.
– Та, що могло, мамо, статися, – кажу їй, – Прийшла дитина, то хоче відпочити.
– Е ні, ти мені таке не кажи. Я добре чую, де прийшла, а де прийшла з бідою. Йди до неї, бо ти мати! Роби щось!
Ну що я вже можу зробити? Я б їй могла свого серця позичити і біль забрати, та не можу. Свій би загоїти, а то скільки років і все одно думка проскакує: «Якби у неї був тато, то цього б не сталося».
Мій чоловік пішов до іншої, бо закохався. Тоді моя донька питала мене:
– А чого тато до мене не приходить? Він більше мене не любить?
– Любить, просто дуже зайнятий, – казала я їй.
Сподівалася, що буду любити її дуже сильно, так сильно, що вона не буде мати потреби в іншій любові.
Але ж чомусь це не діє. Чому?
Я добре заробляла і вона мала все, що й однолітки.
І ось на тобі – закохалася так, що я вже й не знаю, що думати і казати, адже добре бачу, що той хлопчина просто її використовує. Не питайте як я це відчуваю, але я просто чую, що це серцем.
Ну не візьмеш і отак скажеш:
– Дитино, він тебе не вартий! Плюнь і переступи. У тебе все життя попереду.
А вона ж вважає, що то на все життя, що то перший і останній. Що любить він її понад усе в світі.
І ось, виявилося, що я таки права і той хлопака показав своє справжнє обличчя. Він показав. А мені з дитиною треба тепер якось говорити, якось розраджувати, якось витягувати.
А тут ще й мама зі своїм наполяганням аби одразу йти з подорожником і ліпити на серденько.
Пригадую, що, коли пішов Леонід, то мені не хотілося нікого чути й бачити, не хотілося ні порад, ні розрад.
Просто тиші, часу посумувати.
– Йди до дитини, – знову мама зі своєю «чуйкою».
Мушу йти. Стукаю.
– Ма, йди геть!
– Лізо, я прийшла тебе просто обняти. Можна?
– Ну, добре…
– А казочку розказати, – кажу і по голові гладжу.
– Давай…
– Жила собі на світі дівчинка і одного разу вона вирішила намалювати малюнок про любов. Прийшла вона до бабусі і попросила синій фломастер, бабуся дала їй зі словами, що вона її сильно-пресильно любить.
Прийшла вона до мами і попросила жовтий фломастер, мама дала їй фломастер і сказала, що її сильно-пресильно любить. Тоді пішла вона до тата по зелений фломастер, але не змогла його знайти, він поїхав далеко-далеко і не повертався. Дівчинка дуже засмутилася і сказала, що вона ніколи не створить найкращий в світі малюнок про любов, бо немає татового фломастера. Тоді мама сказала, якщо об’єднати синій і жовтий, то вийде зелений. Мама казала, що не має значення, чия любов, адже, головне, що її люблять. І ось дівчинка виросла і зрозуміла, що є хлопчик з кольором зеленим, який їй дуже подобається. Вона подумала, що у них буде ідеальна картина любові… Але, виявилося, що той хлопчик гуляє з іншою дівчинкою.
– Як ти дізналася, – вихопилося у доньки.
– Це ж казка, вона для всіх. Так от, дівчинка дуже сумувала і прийшла до своєї мудрої мами і бабусі і ті їй сказали, що навряд з цим хлопчиком вийшла б гарна картина, адже головне, це щирість в стосунках, а не обійми з її подружкою поза очі…
– Мамо, ти найкраща, – обійняла мене донька, – Але я ще трохи посумую, добре? І скажи бабусі, хай не підслуховує.
– Добре.
Ми з мамою пили на кухні какао і кожна з нас думала про своє. Мама про минуле. А я дуже не хочу аби моя картина про любов була в минулому…
Фото Ярослава Романюка.
