Я не буду акцентувати на тому, що у мами командирський характер, та як отак подумати, то у нас у кожної такий. Вона завжди мала на мене вплив, але відколи я вийшла заміж та подалася жити в місто, то вона перестала бути для мене беззаперечним авторитетом.
Ми з чоловіком жили добре, але була одна проблема – не було у нас дітей. я майже з цим змирилася, майже.
А якось сказала Іванові:
– Пусте наше життя, хоч живемо в своє задоволення, але так мені від того тоскно, що тобі не передам… Давай усиновимо дитинку?
Чоловік дуже довго думав, а я вже так вкорінилася в цій думці, що не хотіла відступати. Мені було тридцять три, тому коли ще далі відтягувати знайти сенс для життя?
Ми усиновили маленького хлопчика і звичайно, що сказали матері.
Що ту почалося…
– То все гени! Ти ще наплачешся! Я тебе попереджала, – вона аж уривками говорила, бо не могла в емоціях передати все.
Я її зрозуміла, тому ні на яку любов бабусі не розраховувала. Іванові батьки прийняли Василька краще, адже ж дитина мила, ну як можна не мати до неї серця. А моя навіть дивитися не хотіла…
Далі сталося диво – я зрозуміла, що при надії! Нашій радості не було меж.
Аллочку мама визнавала і дуже любила, приїжджала з подарунками. Але лише для неї.
Як я їй не пояснювала, що не можна робити різниці між дітьми – все дарма.
Я впевнена, що саме вона сказала Аллі, що Василько не її справжній братик. Відтоді Аллу мов підмінили – на кожній речі, кожній цукерці вона шукала зачіпку:
– А ви йому купили, а мені ні!
Хоч колись Василько всім ділився з нею, бувало приносив одну цукерку і треба було на чотири частини ділити…
Я пояснювала донці, просила, переконувала – все марно.
– Я до бабусі поїду, вона одна мене любить!
Хоч між ними була лиш різниця в три роки, але на її фоні, Василь виглядав вже дорослим і виваженим. Він, як мені здається, ще більше нас полюбив, коли йому Алла розказала… А от Алла такі нам слова казала, що й не хочеться тут писати… І за що – питання?
Я мамі казала:
– Нащо ви це зробили? Між дітьми тепер спокою нема!
– Я такого не пам’ятаю аби я казала. Але якби й сказала, то я що збрехала?
І по всій розмові…
Діти виросли, Алла поїхала за кордон, бо там їй не будуть повчати і ставити палки в колеса, а Василько залишився біля нас.
Мати на той час вже дуже подалася, що за нею був потрібен догляд, але ж вона вперлася, що хату свою не покине і все.
Мені до пенсії кілька років, як і чоловікові. Василь недавно одружився і жив окремо, знімав квартиру. Наймати доглядальницю – один вихід.
Василь і до того любив в селі працювати, щось лагодити, хоч і не отримував від того подяки, а тепер почав їздити до мами моєї.
– Мені не важко, тим більше, що я по роботі товар розвожу і тут мій маршрут, – казав він, але я певна, що він з кимось помінявся на ці точки, просто серце у нього добре.
Саме він подарував мамі телефон і поповнює інтернет аби та могла до любої Аллочки зателефонувати. Правда, та рідко й від мене бере слухавку, а від бабусі – тим більше.
Вона знає, що бабуся лежача, але не те, що не питає, чим допомогти. Але й не цікавиться, як вона взагалі себе почуває.
Отак, моя мама виростила свою любу онучку собі та мені на голову. Думаю, що багато в нашому житті було б легше, якби мама тоді все не розповіла Аллі.
Фото Ярослава Романюка.
