Що тут почалося: мама в плач, тато хотів йти розбиратися разом з братом, я оніміла, лише бабуся сказала: «Та ресторан замовлений і страви готові, гості зберуться… Будемо святкувати без боягузів».
А все починалося ну дуууже романтично: Сергій на колінах вимолював аби я була його нареченою.
Тоді мені здавалося, що ще зарано, ми ж лише пів року, як зустрічаємося, хоч все було, як книжка пише – щоразу квіти на побачення, ручкання з братом та батьком, мамі – компліменти.
Лиш одній бабусі було недогода:
– Він мені не до душі, – казала баба і мружила око.
– Мамо, – відповідала їй на те моя мама, – То не вам з ним жити!
– Дуже вже він улізливий та мастимух… Такі не до життя, – впиралася бабуся.
А мені що? Я раділа, що за мною увиваються, що подруги тільки охкають, який Сергій гарний.
Коли я сказала всім, що виходжу за нього заміж, то був наче переполох в курнику – баба рилася в білизні, шукаючи гроші, тато сидів блідий, бо треба діставати заначку, брат рахував гроші за викуп, а бабуся хитала головою:
– Швидко тобі, дитино, ой швидко. Що то двадцять років? Ще й не находилася, а вже треба світ собі зав’язувати…
Але ми назначили дату, замовили ресторан, музик, тамаду, запросили гостей…
Вже я в білій сукні напоготові, мама плаче разом з бабусею, брат зі мною торгується, скільки брати за викуп, дружки прикрасили під’їзд і зазирають в вікно за молодим…
Нема…
Вже година до РАЦСу залишилася, а Сергія й не видно і ще слухавку не бере.
Мама не витримала і набрала майбутніх сватів, було чути, як їй хтось відповідає, вона мовчки сіла, бліда-бліда. – Весілля не буде, вони все скасували, – вичавила з себе.
І тут почалося.
Тато з братом вже хотіли їхати до Сергія то втовкмачити йому в голову декілька простих речей. Дружки перелякано дивилися на мене, а я просто ревіла, бо не знала, що робити.
Як це взагалі так? Чому він так вчинив, адже я заслуговую бодай на якесь пояснення, а не на відповідь від свекрухи, що вони все скасували. Хіба так робиться?
І ось в цьому апофеозі пролунав голос бабусі:
– Слава Богу, дякую Тобі, Богочку, що ти почув мої молитви! Діти, Мар’янко, подякуйте Богові, що відвів від нас таку біду в образі того зятя. А якби він оженився, а потім її лишив з дітьми, чи покинув в біді? Вам би серце не краялося? А так біда взяла грошима і на тому спасибі! Давайте це святкувати та розділимо це з гостями, бо ж усе замовлено, усе оплачено! А як не стане, то я візьму зі сховку, – підморгнула бабуся.
Я їхати категорично відмовлялася:
– Не хочу аби на мене дивилися і жаліли, – казала я.
– Дитино, то лиш перше випробування на твоєму довгому шляху. Як здаш нинішній екзамен, то тобі вже нічого не буде страшно в житті, – казала бабуся.
Ну… Поїхали…
Спочатку гості ніяковіли, але тамада виявилася людиною з досвідом і просто на ходу придумувала конкурси та розваги. Після першого столу, всі й забули, чого зібралися: танцювали та веселилися.
Мама, правда, ще пролила кілька сліз, коли думала, що прийдеться розраховуватися за цей бенкет, але тато намовив тамаду кричати «Гірко» батькам нареченої, то вона й сама розвеселилася…
Я обійняла бабцю, а вона мене.
– Дякую за підтримку, – сказала я.
– Бо так і має бути, а не отаке боягузтво, – відповіла бабуся, – Колись ти знайдеш чоловіка, який тебе підтримуватиме у найважчі хвилини. То й буде справжнє щастя.
І знаєте – я такого знайшла. Звичайно, не на наступний день, хоч і хотілося всім показати, що я вже маю якогось гарного кавалера, ні, через три роки я зустріла Тимофія, дуже довго до нього придивлялася, а оцінила, коли захворіла бабуся і він возив її по всіх відомих лікарях. Тоді я й зрозуміла, що з таким чоловіком мені нічого не страшно.
Бабуся дочекалася наших онуків і жила в добрій пам’яті до останнього подиху.
– Не бери дурне в голову, а важке в руку, – любила казати вона…
І я вважаю, що така порада робила моє життя адекватним.
Фото Ярослава Романюка.