Чоловік пішов із сім’ї, коли наші діти були зовсім крихітними. Старшому ледве виповнилося два роки, а молодшому взагалі кілька місяців від появи на світ. За словами чоловіка, він вирушає на пошуки спокійнішої жінки. Чоловік твзяв і зник. Навіть не згадував про дітей та не допомагав нам.
Три місяці я намагалася виплисти сама, а потім просто не витримала. На допомогу приїхала мама. Напевно, можна говорити про якусь карму нашої родини – адже мій татко так само зник, як і чоловік. Я його навіть не пам’ятаю. Мама виростила мене одна. Перший тиждень я просто спала майже цілодобово, поки мама готувала і турбувалася про дітей.
Мама ухвалила тверде рішення. Так як я живу у столиці, мама продала нашу квартиру в області та купила однокімнатну квартиру тут же. Тепер вона постійно допомагала нам. Це дало мені можливість приділити увагу навчанню та кар’єрі. Я була вперта, і все виходило.
Мама завжди була поряд. Я настільки звикла до цього, що просто не уявляла інших варіантів. Я почала непогано заробляти, вкладала гроші в дітей. Один досяг непоганих успіхів у спорті, інший чудово малює і мріє бути художником.
Час пролетів непомітно. Тепер моїм хлопчакам сімнадцять і п’ятнадцять. А мама й досі живе разом із нами. У мене вийшло взяти іпотеку на трикімнатну квартиру, а мамина квартира була продана. І все одно нам уже тісно, адже діти дорослі, а мама літня жінка.
Крім цього, самопочуття мами стало слабшим, а судження набагато категоричнішими. Вона все більше незадоволена власним життям, і це незадоволення проектується на нас. Мама ніби не помічає, що діти вже дорослі, контролює кожен їхній крок, зустрічає зі школи. Це їм абсолютно не подобається, але сперечатися з бабусею марно.
Намагається мама встановити контроль і наді мною. Нещодавно я познайомилася з чоловіком. Мені дуже подобається ця людина, з нею добре та затишно. Сини виросли, скоро ж розбіжаться і житимуть самостійно. Чому я не можу влаштувати особисте життя? Адже я молода жінка, мені лише трохи за сорок. Я і мамі радила знайти людину, але вона лише відмахнулася, мовляв, їй уже давно нічого не потрібно.
А коли б тоді, багато років тому, вона не прийшла б мені на допомогу, може, й у неї в житті все склалося б інакше. Загалом зараз немає у нас з мамою взаєморозуміння, і обстановка в будинку вкрай напружена.
Зрозуміло, що далі так не може тривати. Думаю про те щоб винайняти квартиру для себе та молодшого сина. У старшого тренування поруч із будинком, тож переїжджати він не хоче. Ну і буде за бабусею доглядати, вона людина похилого віку. Але … Якось не дуже красиво все це.
Дійсно, мама мені дуже допомогла. Як же можна бути такою невдячною? Навіть лячно говорити з нею на цю тему. Залишу її у нашій квартирі, хай живе спокійно. Але чи це правильно? Мені спокою не дає совість.
Але ж і я жити хочу, але якщо залишити все, як є, то не бачити мені особистого щастя узагалі. І як вчинити, аби душенька була спокійна?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
