Мама приїхала, але не до мене аби привітати та поговорити, а одразу помчала в сільську раду чи всі документи в порядку

Скільки себе пам’ятаю, у нас на подвір’ї завжди була будова, рух, гамір. Бабуся ввечері молилася: «Коли то всьо вже скінчиться?». А мені було весело гратися в піску, бо ні у кого на вулиці не було такої гори піску на подвір’ї, а у мене була, зате в інших батьки були вдома, а у мене ні.

Коли мама й тато одружилися, то тато поїхав за кордон на роботу. Далі я народилася, а далі мама поїхала до тата, коли мені було два роки. Відтоді вона мені присилала багато іграшок і грошей на будову, а моя бабуся з дідусем то все організовували.

Вона спочатку хотіла приїхати з татом назавжди додому, але щось не виходило, далі вона там сестру мені на світ привела і вже не могла приїхати, далі я вже в школу пішла і бабуся сказала, що не треба мене чіпати. Коли я мала переходити в п’ятий клас, то тоді мама приїхала подивитися на мене, вірніше, на будову, яка, повторюсь, не стихала, бо завжди щось робили чи переробляли.

Мама взяла мене з собою за кордон, але я там не могла бути, мені дуже хотілося додому, я ніяк не могла звикнути до такого життя і мамі довелося мене відправити назад.

Тільки гроші на дорогу витратила, – сказала вона мені на прощання.

Отак час йшов і вже мої мама і тато мають документи на постійне проживання і не планують вертатися в Україну.

– Буде тобі, Настю, хата, будеш жити і нам дякувати за неї, – сказала отак мама.

Я була не проти, хата була двоповерхова зі зробленим горищем під жиле приміщення, просторе подвір’я і високим парканом. Перша наречена на село.

Але так сталося, що я закохалася і вийшла заміж за хлопця не з нашого села, він зі мною вчився і ми вирішили разом жити в місті, орендувати квартиру. Мама спочатку нічого не казала за весілля, бо думала, що ми живемо не розписані, коли ж дізналася про реєстрацію шлюбу, то почала наполягати на весіллі.

– Мамо, ми не потягнемо весілля.

– Чекай, ви молоді, а ми з батьками скинемося і зробимо.

– Мамо, Олегові батьки не мають звідки, вони мають ще четверо дітей крім нього.

Я так коротко описала ситуацію, а мам тоді й каже:

– Тобто, ти мою хату віддаси такому жевжику, який нічого за душею не має?

– Мамо, я не планую нікому нічого віддавати і ми будемо жити у місті.

– Тільки не думай мою хату продавати.

– Ніхто її чіпати не буде, – кинула я слухавку.

Замість того аби її хвилювало моє щастя, то її хвилює хата. І що ви думаєте? Мама приїхала, але не до мене аби привітати та поговорити, а одразу помчала в сільську раду чи всі документи в порядку на хату, бо вона все переписує на себе.

Мені тільки сказала, що дозволяє в ній жити, бо я, як-не-як, її донька, але вона буде приїздити та перевіряти чи всі речі на місці.

Бабуся буде мені все казати чи ти чого не взяла та не продала заради твого чоловіка, – сказала мені на прощання.

Ми з Олегом порадилися, що будемо навідуватися, поки дідусь і бабуся є, а далі хай мати дивиться чи не заплісніли її хороми. А ви як би вчинили на моєму місці?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page