Мама щось наспівувала на кухні, квартира наповнювалась ароматами смажених котлет, а я відчувала, як поволі закипаю: мало того, що вона нас усіх побудила, так ще й стала до плити, хоча її про це ніхто не просив. Ну чому вона вирішила, що повернувшись із заробітків може поводити себе так, ніби я й досі семирічна дитина, а вона мені мама.
Двадцять років тому, залишивши мене на бабусю, мама моя подалась на заробітки за кордон. Я тоді ще й до школи не ходила, але добре пам’ятаю, що в день коли проводжала маму вила від розпачу, бо ж мені малій здавалось, що світу прийшов кінець.
Пам’ятаю як раділа тим передачам і смаколикам, як вихвалялась перед друзями дорогими іграшками і обновками. Але найліпше мені у пам’яті те, як я заздрила тому, що у них у всіх є мама, а моєї поруч не було.
Бабуся? Так, вона була і добра, і любила мене, і вчила всьому, що сама знала, але як би вона не старалась, та мамою мені стати не могла.
Я чекала і ненавиділа мамині відпустки, адже вони так швидко минали, і мама їхала знову. Знову потрібно було прощатись і знову чекати.
А потім, я добре пам’ятаю, як щось у мені вимкнулось. Щось гаряче і дитяче, щось те, на чому тримається безмежна любов. На тому місці виросла байдужість і розуміння того, що мама там назавжди і що вона мені хоч і мама, але вже не така, якою була тоді, як жила поруч.
Мама заробила на квартиру, на ремонт і на мою освіту. Вона завжди говорила, що повернеться скоро, але сама собі малювала потреби і я вже просто перестала вірити її словам. На весілля до мене вона також не приїхала, адже саме сеньйора яку вона гляділа, була на межі життя.
Сеньйори не стало, з’явилась інша, а весільні фото у мене без мами. І знаєте, мені було прикро і смішно на свої почуття. Ніби ж доросла людина, повинна розуміти все, а коли слово взяла свекруха і сказала, що буде говорити за двох мам, я відчула себе сиротою у тому залі.
Ну а тепер, мама моя вирішила, що з неї досить заробітків, і що саме час повернутись додому. Жити вона буде у бабусиній квартирі, там нині ремонт, тож поки вона в нас тут.
Два місяці відколи вона повернулась, а я вже не витримую.
— Доню, а чому ти не прасуєш постільне? – запитує у мене, – Запам’ятай, робити це потрібно що б не стало, – і давай далі виговорювати так, ніби перед нею тринадцятирічна я, а не жінка в 27 років і матір двох дітей.
— Не промивай макарони, – біжить у кухню, – Ти чого? То ще наші бабусі так робили. Краще давай я покажу, як правильно.
І от такі “не роби, а дивись, як треба” на кожному кроці. Я просто все залишаю і виходжу з кімнати, бо відчуваю, що можу висловити все, що накипіло.
От поясніть, невже вона не розуміє, що ми із нею чужі люди? Я виросла без неї. У нас, навіть спогадів спільних немає. Крім бабусі, жодна ниточка нас не поєднує. Нам, навіть згадати нічого – ми прожили різні життя.
Все, що я можу і вмію, то заслуга виключно бабусина. Вона була поруч, вона знала про всі мої негаразди, вона бачила мій сміх і сльози. А мама? Їй вистачало усміхнених фото і слів “усе гаразд”.
Тож чому зараз вона вдає, ніби ми рідні люди? Чому вважає, що заробітки, то є виправданням для того, аби можна було б залишити свою дитину? Чому вирішила, що зараз можна надолужити втрачене? Кому це потрібно?
Так, вона мене вивчила і я живу у квартирі нею подарованій. Але, хіба той диплом, чи оці стіни мені повернуть маму. Не оцю незнайомку, яка намагається вчити жити дорослу жінку, а малій мені маму у той момент, коли я так гостро її потребувала?
Знаю, що не всі мене зрозуміють, бо в кожного своя правда, але я маю ще двох подруг у яких мами заробітчанками були, і знаєте, у них та ж ситуація.
Ніякі гроші, достатки і передачі не замінять маму, не заповнять порожнечу у душі, не повернуть час назад. Ліпше б ми жили у однокімнатній квартирі втрьох, ліпше мені було носити речі із секонду, але малою я би мала маму, а не незнайомку, що нині співає у кухні на світанку.
Головна картинка ілюстративна.
