Ви коли-небудь ловили себе на думці, що якась дрібниця з минулого раптом впивається в пам’ять і вже не відпускає роками? Ніби колючка, яку не можна витягти. От у мене є така історія. Вона не про щось надзвичайне, не про щось грандіозне, а… про баклажани. Так-так, звичайнісінькі баклажани.
Було це на самому початку мого заміжжя. Ми з чоловіком жили тоді в невеличкій двокімнатній квартирі, яка більше нагадувала гуртожиток. У нас підростало немовля – наш маленький синочок. Грошей майже не було, але я почувалася щасливою: нова сім’я, нове життя, власне гніздечко.
І тут мама сказала, що хоче приїхати до нас у гості. Для мене це була подія! Я тоді думала тільки про одне: зробити все, щоб їй було комфортно. Пересунула меблі, витерла навіть найдрібніший пил, купила нові рушники, щоб мати чим похвалитися. І, звісно ж, я довго ламала голову: що приготувати?
– «Може, картоплю з м’ясом?» – думала я.
– «Ні, банально».
– «А може, якусь запіканку?»
– «Та ні, це не моє».
І тоді мене осінило. Я обожнювала рагу з баклажанів. Для мене це була найсмачніша страва на світі: ніжні овочі, трохи часнику, аромат зелені… рай. І я вирішила: ось саме це приготую! Бо якщо для мене – делікатес, то мама теж оцінить.
Пам’ятаю, як я зранку з немовлям на руках пішла на ринок, вибрала найкращі баклажани, перевірила, щоб без гіркоти.
Чоловік жартував:
– «Ти готуєш так, ніби королеву приймаєш».
А я відповідала:
– «А це й є моя королева».
Коли мама приїхала, я вже накривала на стіл. Усе виглядало скромно: звичайні тарілки, дешеві серветки, але в душі – свято. Я винесла велику миску паруючого рагу й гордо поставила перед мамою.
– «Оце для тебе, мамо. Моє улюблене», – сказала я з усмішкою.
Вона подивилася, покрутила ложкою, скуштувала й промовила:
– «Та невже це все? Хотіла хоч якогось м’яса побачити…»
Її слова впали на мене холодним душем. Я намагалася жартувати:
– «Ну, мамо, то ж таке королівське рагу! Тут і кабачки, і перець, і морква, і… любов моя».
Але вона лише знизала плечима:
– «Ой, доню… Не дуже ти постаралася. Я ж думала, хоч курочку запечеш».
Я тоді мовчала. Усередині – гіркота. Я ж готувала з таким натхненням! Я міряла все на себе: якщо для мене це свято смаку, то й для неї теж. А вийшло… розчарування.
Пам’ятаю, як після вечері я годувала малого і не могла стримати сліз. Чоловік підійшов, обійняв і прошепотів:
– «Не бери близько до серця. Твоя мама просто інша».
– «Але ж я так хотіла її порадувати…»
– «Вона вже рада. Ти ж її прийняла. А рагу – то дрібниці».
Та тоді я не могла це прийняти. Було відчуття, що я провалила іспит.
Минуло багато років. Синочок давно виріс, у житті було й важке, і світле. Але щоразу, коли я ріжу баклажан, цей спогад випливає знову. Наче бачу мамине лице, її легке невдоволення й чую: «Не постаралася». І досі не можу зрозуміти – чому саме ця дрібниця так врізалася в пам’ять? Чому я пам’ятаю не сотні добрих маминих слів, а саме це?
Може, тому що тоді я вперше відчула, що таке прірва очікувань. Я – молода, закохана в життя, думаю, що головне – це атмосфера й турбота. А мама… мама хотіла бачити щось відчутніше, «вагоміше», м’ясо на тарілці, а не мої романтичні фантазії.
Я все одно люблю її. Я розумію, що вона не хотіла мене образити. Але чомусь цей епізод став наче символом: скільки б я не старалася, для мами завжди знайдеться щось «не так».
І от тепер, стоячи на кухні, я усміхаюся сама собі й думаю:
– «А може, справа не в рагу? Може, це я досі намагаюся довести мамі, що постаралася?»
Скажіть, а у вас є така дрібниця, яка чомусь залишилася з вами на все життя?
