Мама стояла на порозі із величезною торбою, яку й не підняти одному. Очі опущені додолу і сама якась така згорблена, і виснажена. Тієї миті я б мала радіти, бо ось і підтвердження моїх слів, можна було сказати сміло: “А я ж тобі казала”. Однак, я нічого говорити не стала а просто зачинила двері і пішла пити чай. Лиш пес загарчав коли мама тягнула свою торбу до хвіртки.
— Чи ти думаєш у мене тут гроші зі стелі до ніг падають? – віддавав металом голос матері у трубці, – Не соромно тобі Ларисо таке мені казати? Та в мене б язик у роті не повернувся у матері от так грошей просити. Тобі не п’ять і не 15, доню. Ти доросла жінка, а я – пенсіонерка.
Я аж голову в плечі втягнула, бо хоч і знала, що почую щось подібне, однак, до останнього сподівалась, що мама все ж мене пошкодує. Знає ж нашу ситуацію, знає як нам не просто. Та й не зверталась би я, якби не була впевнена у тому, що гроші мама має.
— Сестро, ти ніби відчуваєш, коли мені максимально не зручно розмовляти, – невдоволено промовила Ліна, – Ми на пляж ідемо, скоро мережа зникне. Діти уже з номеру вийшли. Що тобі треба?
А я почувши слів сестри й забула, що ж власне хотіла. Побажала гарного відпочинку, запитала, чи на довго і вимкнула зв’язок. Власне, нічого іншого ніколи і не було, але все одно завжди ставало шкода себе на якусь мить.
От так завжди було і є і буде: я мала дбати про себе сама, як би важко не було, а от Ліні мама путівку у Турцію оплатила. Цілий місяць з сім’єю відпочиватиме.
Ліна – друга мамина дитина. Шлюб із моїм батьком був помилкою, втім, як і моя поява на світ. Батько Ліни був маминим нареченим певний час, потім зник і хтось мамі розповів, що він оженився.
Тоді мама сама прийшла до закоханого у неї парубка – мого батька, і призначила день весілля. Той шлюб і року не протримався, вже будучи глибоко при надії, мама татка мого покинула і поїхала світ заочі зі своїм справжнім коханням – батьком Ліни.
Я ж з дитинства відчувала себе зайвою, не такою хорошою, не такою розумною, акуратною, гарною і любою, як була моя сестра. Мама могла б віддати мене батьку, і тоді б я росла у любові, але не стала того робити.
— У тебе є сестра менша. Ти повинна мені допомагати, – от і все що я почула, коли вчергове просилась жити до батька.
Та от, не було мамі щастя у шлюбі другому, принаймні довгого. 15 років мені не виповнилось, як вітчим пішов у засвіти. Мама відвезла нас із сестрою до своєї матері і поїхала в Італію на заробітки. Тоді казала, що мусить дбати про дітей.
Однак, дбала мама лиш про Ліну. Я сама поїхала в місто, знайшла роботу і перший рік освоювалась працюючи. Ну а Ліні мама орендувала у столиці окрему квартиру, мама їй оплачувала навчання, мама їй передавала гроші на одяг модний, на їжу хорошу і на життя студентське.
Я ж навчалась і працювала, жила у старенької бабусі із її шістьма котами, винаймала кут. Ну як кут? Мені бабуся у своїй квартирці здала ліжко і дві полиці у шафі.
Я була вдячна і за те, бо ж бути студенткою і працювати, не означало багато заробити. Мама ж лиш казала, що я повинна дбати про себе і не скиглити, що в житті ніколи і нічого просто так ніхто не отримав.
— Ще подякуєш мені за науку.
Я добре засвоїла урок, тому і понині покладаюсь лиш на себе. Лиш одного разу, коли справи були геть кепські і не стало мого першого чоловіка, а я лишилась із малям на руках, я звернулась до матері по допомогу.
Вона тоді все ще була на заробітках і я знала добре, що допомогти вона мені може. Однак, мама, замість того, аби простягнути руку у важкій життєвій ситуації, ще й висповідала мене, бо ж я посміла у своєму віці звернутись до неї.
Я вистояла. Не буду казати як важко було, бо й пляшки порожні збирала з дитям малим на руках, і кортон здавала. Але, я вистояла і нині маю свій дім, маю сім’ю і трьох діток.
А тут, одного серпневого вечора, на моєму порозі з’явилась мама моя рідна. Поруч неї стояла величезна торба, яку насилу й обійдеш, як нести я не могла уявити.
Мама навіть очей не підвела, не поглянула на мене. Стояла вся аж зігнута і зморена. Тієї миті я мала б радіти, бо усе, про що я її попереджала, кожне моє слово про її любу Ліну правда, і вона таки лишилась на старості без даху над головою.
Але, правда в тому, що я нічого не відчула: ні жалю, ні радості. Я замкнула двері навіть не привітавшись із мамою, і пішла далі пити свій чай.
Лиш Сірко провів маму із її торбою довгим дзявчанням і замовк, коли та вийшла за хвіртку. Можливо і матиму я гріх, але інакше вчинити не могла.
Кожен отримає те на, що заслужив. Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна
