fbpx

Мама в трубку голосить, а я не знаю що й казати. Якщо кинусь рятувати її, так чоловік нас обох тоді додому не впустить, попередив мене про це, а слів він на вітер не кидає. І не залишиш її так і не допоможеш

Мама в трубку голосить, а я не знаю що й казати. Якщо кинусь рятувати її, так чоловік нас обох тоді додому не впустить, попередив мене про це, а слів він на вітер не кидає. І не залишиш її так і не допоможеш.

Інколи я думаю, що саме я  у нашій родині завжди була старшою. Мама жила одним днем, навіть миттю однією. Як я виросла? Зараз згадую і розумію, що то просто диво, адже матуся про мене не дбала зовсім. Поки меншою я була, так сусіди мною опікувались, а коли підросла, то вже я маму бавила.

Я пам’ятаю добре – у мене був татко. Люблячий і добрий. У пам’яті спільні вечори, ігри і почуття захищеності. Однак, одного дня він зник із нашого життя назавжди. Мама не шкодувала, а коли я починала розпитувати, так ще й сердилась: “Нащо він тобі? Аби я більше від тебе не чула запитань про нього”.

У мене був вітчим і не один. Мама відчайдушно вірила у кохання і поринала у стосунки із головою. Легко зходилась і так само легко відпускала минуле, аби знову закохатись і почати все з самого початку.

Найдовше затримався дядько Ігор. Врівноважений, витриманий, дуже мудрий. Він зумів змінити мою маму. Десять років вона жила із ним і я її не впізнавала. Хоча я й була вже далеко не дитиною, але саме його я називала “татом”. Він замінив мені рідного батька, подарував незабутні миті родинного затишку, стабільності і впевненості у завтрашньому дні. Саме він вів мене під вінець і на весіллі своєму я танцювала танок із ним.

Читайте також: Донька мене так настирливо із заробітків додому кликала, що я вже й перейматись почала. Їхала ж я тільки заради неї, аби фінансове положення у сім’ї нашій покращити, добре ж бачила, як їм із зятем важко. Трьох років не побула, як чую одне і те ж: “їдь мамо додому, та їдь додому”. Приїхала і мало дару мови не втратила

Але, моя мама є моя мама. Нова любов увірвалась у її життя і змела все на своєму шляху. Як Ігор не просив, готовий був пробачити їй усе, але вона не слухала ні мене ні його.

Були дуже неприємні сцени. Часто до дому мами приїздив наряд, адже новий обранець волів би уже от зараз оселитись із коханою, але Ігор усе не з’їжджав. Зрештою, таки розійшлись і Руслан в’їхав у мамину квартиру.

Ну і почалось. Руслан мав важку вдачу. Мама моя, яку усі на руках носили, жінка, яка звикла до поклоніння, раптом змінилась до невпізнання: перестала стежити за собою, забула колишні звички і друзів. Увесь її світ тепер був отой Руслан і ні чути, ні бачити вона нікого не хотіла.

А потім вона приїхала до нас і я її ледь упізнала. Вона ж хлипала, казала, що піде від нього і що такого вона не потерпить у власному домі, але коли він приїхав, так вона була щаслива. Тоді вона прийняла квіти, нові золоті сережки і поїхала додому із усмішкою на обличчі. Уже за два тижні телефонувала і просила забрати її знову.

То було разів зо п’ять. Останнього разу мій чоловік не витримав і попередив, що або на тому край, або більше ми не приїдемо за нею. У нас діти, свої справи і покидати все, аби їхати за триста кілометрів у нас уже ні сил, ні можливостей немає.

Три місяці спокою і ось, знову дзвінок і голосіння в трубку. А я стою і не знаю, ні що робити, ні що казати.

Вона моя мама і як би там не було, а мені її шкода. Але й чоловік сказав, що бачити її у нашому домі більше не хоче, а слів на вітер він не кидає.

Не знаю як бути? Душа не на місці.

Іти наперекір чоловіку і руйнувати наші стосунки, їхати за мамою і надіятись на те, що це востаннє?

Чи все ж забути і намагатись жити далі так, ніби й не сталось нічого, хай сама розбирається у своєму особистому?

12,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page