Донька мене так настирливо із заробітків додому кликала, що я вже й перейматись почала. Їхала ж я тільки заради неї, аби фінансове положення у сім’ї нашій покращити, добре ж бачила, як їм із зятем важко. Трьох років не побула, як чую одне і те ж: “їдь мамо додому, та їдь додому”. Приїхала і мало дару мови не втратила.
Донька моя, як і я, дуже рано заміж вийшла. У вісімнадцять уже двійко діток мала, а до двадцятого дня народження, то вже четверо двором бігало.
Жили вони із зятем коло мене, адже його батьки від нього відреклись, щойно він повідомив, що женитись надумав. От стали люди на принцип і все. Або вчишся далі, або не син ти нам і йди із дому. А Тарас виявися справжнім мужчиною. Ні, то й ні. Зібрав речі які там на перший час, то так до мене і прийшли удвох.
Не схвалювала я звісно того, що вони надумали, але що поробиш. З одного боку ніби й рано, важко, саме вчитись час і взагалі, молоді ж обоє. А з іншого: аби ви, люди, бачили, яка ж у них сім’я гарна. Дивлюсь на їхнє трепетне одне до одного відношення і лиш молюсь, аби завжди так було.
Що вона за ним, що він за нею. Як ото в сім’ях буває – один любить, а другий дозволяє себе любити. А тут усе взаємно, все разом. І біля діток удвох і до роботи якої разом беруться. То чи я, не мама чи як? Допомагала чим могла. Не лізла, не повчала, лиш підтримувала.
Ну а три роки тому, саме коли всі в масках ходили, зять роботу втратив. Приїхав розгублений, ледь не плаче. Ну як жити? Я ще не пенсіонерка, у дворі одна лиш корова, хіба прогодує вона сімох людей?
Ото продали ми те наше багатство – корову, і подалась я до сусідки в Італію. Ох і лячно ж було, бо ж сама далі містечка нашого нікуди й не їздила, але що мала робити? Добре, що сусідка зі мною була і роботу одразу знайшла і мову ми із нею вчили.
Ніби як я гарно влаштувалась там. Жила і харчувалась біля бабусі яку доглядала. Вже й говорила трішки. Гроші, всі до копієчки, передавала в село дітям. Ну, а нащо мені? Ото отримаю за те, що в неділю і четвер вихідні не беру, то мені і вистачає там на забаганку яку дрібну. Я ж добре знала ситуацію вдома.
А тут донька мені торочить одне і теж – їдь, мамо, додому та їдь додому. Я спочатку віджартовувалась, а вона ж серйозно. Ну я вже й перейматись почала, а що, якщо у них в сім’ї що не так, а вона сказати не може? Поїхала у відпустку ніби, аби місце не втратити. Думаю: гляну що там, а потім повернусь. Та не судилось.
Донька із зятем мене зустріли, між ними все добре, усміхнені, та й розмовляють, як за моєї пам’яті. Повезли мене, але не додому, а в містечко, що поряд нашого села. Я думала, щось прикупити, але ж ні. Заводять мене у магазинчик невеликий. Я покрутилась там, ну продукти приправи, люди в черзі стоять за сиром і ковбасами. А донька так вільно за прилавок зайшла і давай товар відпускати. Дивлюсь в усі очі, а зять лиш усміхається.
Трішки люди розійшлись і вони мені зізнались, що завдяки тому, що я їм гроші передавала, зуміли вони на ринку спочатку один магазин у знайомого що за кордон виїхав викупити, а потім, згодом, ще два. Другий рік хазяйнують уже.
— Нарешті, – каже зять, – ми, мамо, можемо вам віддячити за те, що прийняли нас і у найважчу хвилину плече своє підставили. – Прямо там вклонився мені і сльози втирає, – Ми ж усе розуміли, бачили, як вам важко, знали, що на чужині теж не мед. Досить з вас і з нас. Онуки вас уже дочекатись не можуть, сюрприз підготували. Не їдьте більше нікуди. Ви нам тут, мамо, дуже потрібні.
Мене із того магазину мало швидка не забрала. І плачу і сміюсь. Мені ж казали в Італії жінки, що дяки за працю свою ніколи не побачу. Розповідали, що приїду, побуду і побачу, що без грошей нікому не треба. Говорили, що так чи не в кожній третій сім’ї.
А у мене усе інакше вийшло. Навіть зі сватами познайомилась. Виявились хороші люди, просто розгубились у тій ситуації. Хотіли дитині своїй тільки хорошого. Нині вже все в минулому, зате я знаю., в кого у мене зять таким золотим удався.
Знаєте, не все так погано у заробітчан, як ото пишуть.
Аби лиш мир був на нашій землі.
Лада П.
10,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
