fbpx

Мама завжди мені возила з міста гостинці і навіть в сорок років я чекала на її приїзд, бо вона така ласунка, що точно щось купить. Де ж я думала, що вона привезе мені з міста батька моєї дитини

– Дивися, йти не хотів, казав, що не мав з тобою нічого! А я кажу – ти май мужність з сином познайомитися, двадцять років хлопцеві!, – бубніла мама, а я дивилася на Василя, на маму і прошепотіла:

– Мамо, то не цей Василь…

Запала глибока тиша, а далі регіт. Я обійняла Василя бо була рада бачити старого друга і вже за частуванням все й вияснилося.

– Я просто, Марійко, прийшов купити молодої картоплі, – казав Василь, смакуючи маминим супом, – А тут мати твоя як мене побачила, то й питає чи то я той Василь, сусід ваш. Я сказав, що так і тут вона на весь базар як почала мене шпетити, що я погуляв і залишив тебе з дитиною. Чесно, згодився приїхати, лиш би вона замовкла… І картоплю всю купив…

Ох, молодість, молодість. Чому тоді робиш не правильний вибір, адже добре я знала, що обидва Василя, обидва найкращу друзі, мене люблять. Завжди за мною хвостом ходили, в клубі по-черзі танцювали і додому також разом проводили. Тільки, коли Василь Митецький був балакучим та веселим, то цей Василь тільки очима показував, як я йому подобаюся.

Того літа в Микитецького Василя не було поруч конкурента, бо поступав Василь і мати залишила його в місті вчити екзамени. От ми тоді з ним і почали кохання. А далі я зрозуміла, що при надії і сказала йому про це.

Пригадую, як хвилювалася, бо вже мріяла, що ми одружимося, думала кого з подруг взяти за дружку… Він зблід, руки запхав в кишені і каже:

– Ти той, роби щось. Я не хочу женитися, я ще надто молодий для цього.

І він втік. Так, втік з села, наче кудись поступив, а потім його батьки продали хату і теж переїхали.

Отак скінчилася моя юність і одразу настало доросле життя. Мене посварили, але що було вже робити?

Батьки випитували, хто батько, але мені було соромно зізнатися, що коханий втік, що я сама себе ошукала, тому й мовчала. Звичайно, що мама здогадувалася, що то хтось з Василів, але від мене нічого не чула.

Поступила я на швачку, кожного дня їздила додому, далі нам запропонували шити на Європу, потім сама їздила на фабрики швейні працювати і отак мені життя минулося.

Сином пишаюся, бо виріс геть не схожим на батька, дуже спокійним і відповідальним. Я часто дивилася на нього і думала, що він геть не в того Василя вдався. Думаю, що того й мама теж подумала, що син від батька не далеко відійшов і от причепилася в місті до Василя з претензіями.

– То як була дівка, то за п’ятами її ходили, а як дитина у неї, то наче вас корова язиком злизала!, – говорила вона йому.

Отак ми посиділи і мама відправила нас гуляти. Наче малих.

– Йдіть, йдіть, молодість згадаєте.

Він ходив і дивувався як все змінилося, бо всі наші старі стежки заросли, а нових люди вже й не протоптували, адже є машини.

– Я не женився. Не було більше такої як ти. Мені хтось написав був з наших друзів, що в тебе дитина і я одразу зрозумів, що то Василя. Думав, що ви щасливі разом.

– Ой, яке щасливі. Сам бачиш, мама мені женихів з міста привозить.

– Та я не проти, головне, щоб тобі сподобався жених.

– Ти мені завжди подобався, тепер розумію, що не варто було вестися на солодкі слова. От тепер і отримала наслідки.

Василь у нас залишився. Їхню хату батьки давно продали, тому ми живемо у мене. Багато я від себе й сама не сподівалася – що буду щаслива, що матиму коханого чоловіка, що знову стану мамою. Я вдячна долі що дала мені другий шанс і вдячна мамі, що привезла мені з міста такий цінний подарунок.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page