Я б сама втекла, якби мені кожен день таке казали. Звичайно, бабуся мене любила і переживала за мене, тому й вичитувала маму:
– Ти подивися! Мало того, що він жевжик та ще й дитина в нього вдалася! Ти що наробила? Ти навіщо дитині світ зав’язала?
Мама нічого не говорила і обіймала мене та казала, що я у неї найкраща у світі. В таке дуже легко вірити, коли тобі п’ять, але коли тридцять п’ять, то вже й не дуже виходить.
Мама згодом вийшла заміж і поїхала з чоловіком в його область, а я залишилася закінчувати школу і мала поступати на наступний рік в медичне. Бабуся просила мене аби я залишилася біля неї:
– Сама подумай, матері там все треба налагодити, а мене хто догляне?
І так я пішла вчитися і навчилася лише одного – не звертати уваги на інших і на причіпки. Вернулася в село і стала працювати в місцевій амбулаторії. Роботи вистачало, бо дуже у нас багато пенсіонерів, а вони не так хочуть процедури робити. як балакати.
І ось одного такого дня принесли до нас Василя, місцевого гуляку. Я його добре знала. Він був на кілька років від мене старший, колись був дуже гарним хлопцем, але життя отак довело, що по селу ходить та роботу шукає.
– Впав з даху, – сказали мені.
– І чого ви швидку не викликаєте? У мене ж нема рентгена.
Я ж думала, він просто впав десь, прийшлося і самій швидку викликати і ще й з ним їхати. Зрозуміло, що не все так було просто, бо пошкодив хребет і мав відлежати в корсеті.
Я додому, а через кілька днів поїхала в район і така мені думка – чи є Василь. Прийшла до нього, а він лежить і такий сумний.
– Що таке?
– Я їсти хочу, – каже мені, – ти б позичила мені трохи, щоб я собі щось купив.
Я й позичила, бо ж як, односельчанин. А сама така знаєте зла, то ж людина у вас дах лагодила, а ви ніхто й не прийдете? Та що ж це таке? То й що, що він любить чарку, але ж заплати людині, раз ти її наймала. Хіба ні?
Я тоді до тих Матраскових і все в очі кажу, що людина в лікарні через них, а їм хоч би що.
– Знайшлася захисниця, – вони й мені в очі.
Може, то й правда, бо я так само не дуже в пошані у людей, бо все через зовнішність, але ж люди різні є, то що тепер робити?
І так я знову їхала до районі у вже взяла приготувала котлет та салат зробила. Василь її і дякував, казав, що так смачно ще не було.
Далі його вже привезли додому друзі, батьки за ним ходили і я вже була спокійна за людину.
Та й так мені було на душі, що роки летять, вчора ще ти красень, а сьогодні задурно працюєш, бо любиш біленьку. А про себе, то й мовчу, бо тридцять п’ять, а ніхто добре слово й не скаже, крім моїх пенсіонерів.
Аж тут Василь прийшов до мене.
– Я тобі гроші приніс віддати, хотів сам занести.
– Та не треба було в батьків брати.
– Тоді я тобі відроблю, знаю, що й паркан вам треба полагодити і ще робота знайдеться.
Я й погодилася, бо це правда, роботи біля хати багато, а бабуся вже лиш на сонці сидить та біля печі гріється. Але я всю роботу з Василем робила, бо йому важке не можна ще було підіймати.
– Мене так ще ніхто не жалів за життя, – каже він мені.
– Та я лиш помагаю, – кажу я здивовано.
Далі запросила бабуся на вечерю і він хвалив все та обіцявся ще прийти…
Тепер, коли я йду з Василем попід руку по селу, то жінки аж голови завертають, що такий вже чоловік гарний та мені дістався. А я знаєте, чому радію? Що наша донечка пішла вродою у нього.
– Ні, вона така красуня, як ти, – каже він мені.
– Ой, не жалій мене, – кажу я йому.
– Я не жалію, ти для мене найкрасивіша у світі, – каже він.
Мені так тепло від його слів, так само, як колись від маминих…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
