Вже який рік мама мені і натякає і прямо каже аби я її забирала до себе жити, а я не хочу, тому вона вирішила отакими дзвінками мене переконати в своєму, але у мене зовсім інші аргументи:
– Мамо, чому ти мені телефонуєш о другій ночі, якщо брат живе в сусідньому будинку і буде у тебе за хвилин десять?
– Що я його буду турбувати? Він завтра зранку на роботу йде.
– А я не йду?
– А ти можеш відпроситися, не така вже й важлива у тебе робота.
Не скажу, що робота у мене якась вагома, бо шваброю махати, то мене можна замінити, але як у мами по кілька разів на тиждень отакі «напади», то хто мене на роботі тримати буде?
– То я б до тебе переїхала і не треба було б до мене їздити і з роботи відпрошуватися, – каже вона мені, – Я б вам квартиру залишила, щоб ви мене задурно не доглядали.
Заманлива пропозиція, здавалося б, але справа в тому, що вона ніколи не залишить свого синочка, а мого брата, без спадку. Потім, а я в цьому певна, виявиться, що є заповіт чи якась довіреність чи ще щось і квартиру доведеться ділити навпіл. А там не так тієї вигоди, як потім клопоту і сварок, а я вже втомилася за всі свої п’ятдесят вісім років, чужі проблеми розгрібати, навіть, якщо вони рідної мами і рідного брата.
Чи може справа в тому, що я матір не люблю і тепер просто чітко це усвідомлюю, що дуже хотіла все життя аби вона мене любила, аби ніжила, а вона всю себе віддавала брату. Ще й хвалиться тим, як вона все правильно зробила:
– Ой, Наталю, я тебе восьмимісячну вже на бабусю лишала, бо треба було працювати. Такі тоді були порядки. А от Василька, то я вже натішитися ним не могла… І добре, що я так зробила, бо дитина мала няньку і мені було легше.
У нас із братом різниця у тринадцять років, на хвилиночку. А на бабусю вона мене справді спихнула і я жила в селі до семи років, коли треба було йти в школу.
Мати ще так нервувала, що я не так говорю і погано вчуся, що не вмію нічого правильно носити і робити…
– З нею щось не так! всі діти, як діти, а вони дивися, яка!, – казала вона батькові, а тому було байдуже і на мене і на сина.
А як я старалася аби вона мене обняла, просто обняла, просто так, я могла почути лише скупе «молодець», коли я за неї виконувала всю її роботу – брат був переодягнений, пелюшки випрані, кашка зварена і він був ситим.
Не знаю чи то вона так вимучувалася на роботі чи вона просто така була, але вона сприймала всі мої старання як належне: з сином уроки зроблені, портфель складений, а я, нічого, в училище поступлю, а там головне заміж вийти.
Зі своїм чоловіком я зустрічалася не довго і заміж вискочила аби було, аби хоч хтось мене любив. І я дуже вдячна долі, що так сталося, що мене люблять і коли я стараюся, і коли я вже не маю сил старатися.
– Відпочинь, – каже мені чоловік, – не горить, то чого ти так все стараєшся вже зробити?
Не дивно, що у нього погані відносини з моєю мамою, яку він давно розкусив. І тепер я маю її взяти до себе, щоб мої стосунки з чоловіком остаточно зіпсувалися? Мені здається, що я всі свої обов’язки перед матір’ю виконала і перевиконала.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
