Я росла дуже слухняною, бо з такою мамою не можна було інакше. Перший і останній раз я її ослухалася, коли прийшла після випускного майже над ранок, я була всю ніч з однокласником Павлом і ми, розпалені вступом у доросле життя, вирішили і чинити по-дорослому – одружитися. Я вже вважала себе його нареченою, геть вільною від маминого нагляду, але мама вирішила по-іншому.
Вона мене відправила вчитися в столицю, жила я у якихось далеких родичів, а з Павлом теж переговорила так, що той роки не давався чути.
Далі мама мені засватала хлопчика Олексійка з хорошої родини, за якого я й вийшла заміж. Мама ж поганого не порадить.
Родина була багата, жили вони в центрі в чотирикімнатній квартирі і я теж з ними. І поки я чекала вдома чоловіка з борщем та пампушками, то свекруха йому нашіптувала, мовляв, нащо взяв таку, що й дитини привести не може.
У нас всього чотири роки не було дітей, але свекруха все подавала так, наче мені вже скоро на той світ, а я все ще порожня.
І ось настало чудо – я при надії, я дуже тішилася, але даремно. І ось тут вже свекруха на слова не скупилася.
Може, то через мої думки таке з нею сталося, але після поминок свекор як загуляв, то так, що в квартирі просто неможливо було бути. А чоловік замість того аби мені допомогти, то кудись зникав вечорами.
Мені інколи здавалося, що й від мене є той стійкий запах під’їзду за ці десять років.
– Ти маєш це робити, – казав мені чоловік. коли я його просила щось з батьком вирішити і відправити його на лікування, – з ним все добре і він часами навіть дуже адекватний.
Коли ж уже свекор не мав грошей і мусив компанії до себе водити, то я зрозуміла, що пора їхати додому.
Мама мене зустріла непривітно.
– Я тебе в таку родину віддала, як сир в маслі мала кататися, а ти що наробила? Чоловіка втримати не могла!
Я справді не втримала Олексія, бо він більше не жив в квартирі. Ніж жив. Казав, що у нього нарада чи відрядження на початках, але потім вже й перестав виправдовуватися, а я все одно жила разом з ним, вірніше, пильнувала за квартирою, щоб свекор там нічого не наробив.
Мама наполягала аби я вернулася до чоловіка і втримала родину. Я мала їхати назад, бо мені не було куди дітися. З моєю зарплатою я могла розраховувати хіба на кімнатку в гуртожитку і то ще треба було пошукати.
І ось тут включився нарешті мій тато.
– Дитина нікуди не поїде, – сказав він строго і так на маму глянув, що вона аж очима закліпала, – Ти з матір’ю все одно не вживешся, тому я тобі буду знімати квартиру, а ти вже сама вирішуй, як тобі жити.
Для мене це було справжнє чудо, думаю, що для тата то був подвиг, але я йому завжди буду вдячна, що хоч пізно, але він зрозумів, навіщо дитина таті – щоб її захистити, навіть від мами, як прийдеться.
І отак я наче ожила, була майже щаслива. Якби не телефонні мамині дзвінки. І в нашому місті я знову зустріла Павла. Він мав теж невдалий шлюб за плечима і просто сказав:
– Досить нам бути нещасними, так не вважаєш?
І ось майже в сорок років я стала мамою, я щаслива жінка і донька. У нас нема статків, але мені й не треба, бо статки статкам різниця. Головне, то душевний спокій і коли тебе приймають такою, яка ти є.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
