Віра та Аркадій купили нову машину. Кілька років збирали. Багато в чому собі відмовляли, продавали вирощене на дачі, підробляли. Мрія в них була. Одна на двох: купити хорошу машину та вирушити на ній подорожувати. З дня весілля мріяли.
І купили!
У гаражі поруч із старенькою автівкою, з’явився сріблястий красень. Аркадій ходив навколо, оглядав, обережно торкався, гордовито піднімав руки. А Віра сиділа на пасажирському сидінні і подумки переносилася туди, де вони мріяли побувати.
Маршрут було складено давно. Розраховано витрати бензину. Придбано необхідне спорядження. Вони навіть розподілили обов’язки. Аркадій – водій. На ньому дорога і вся технічна частина. Він не лише проклав маршрут. Але й з’ясував, де розташовані заправки, кемпінги. Розписав днями їхній шлях, врахував зупинки на заправку та ночівлю.
Віра мала повний список місць, де вони будуть снідати, обідати і вечеряти. Вона розвідала, де і що готують, склала меню для кожного прийому їжі. Пара хотіла не просто їсти дорогою, а харчуватися з урахуванням місцевої кухні. А ще жінка знала про всі цікаві місця по дорозі: що подивитися, де сфотографуватися, куди сходити. Загалом готовність була повна.
Донці і зятю нічого не говорили, адже це тільки їх мрія. Навіщо дітей вплутувати?
Літо закінчувалося. Залишалося закінчити деякі справи на дачі і — в дорогу.
І ось останній день у дачному сезоні. Усе відключили, сховали, закрили. Завантажили залишок банок із консервацією, яблука, моркву та вирушили додому. До міста — лише 20 кілометрів. Настрій був піднесений. Аркадій тихо співав, а Віра сиділа зі щасливою посмішкою поряд.
Якоїсь миті пісня затихла. Аркадій раптом замовк. Машина зупинилась… Віру хитнуло вперед. Жінка кілька хвилин не рухалася, а потім кинулася до чоловіка. Вона не зрозуміла, що сталося.
Набрала сто три. Дістала воду. Змочила хустку…
Люди щось там говорили. Розповідали… Приїхали донька із зятем. Ставили запитання… Співчували. А Віра так і сиділа на пасажирському сидінні.
Що було потім – пам’ятала невиразно. Виконувала хатню роботу. Ішла, куди треба було йти. Сідала, де треба. Кивала головою за потреби. І не проронила жодної сльозинки. Так минуло дев’ять днів. Сорок. Три місяці…
Донька приходила. Приносила продукти. Намагалася розговорити матір, допомогти їй.
А того дня несподівано запитала:
– Мамо, а чия машина стоїть у нас у гаражі?
– Аркадій купи… – Почала говорити Віра.
І тут в одну мить перед нею промайнули, як картинки, події… Покупка автомобіля, радість Аркадія, його гучні вигуки. Стало важко. Вона майже не чула запитань доньки: «Тато купив? Коли? Чому я не знаю? За які гроші? Навіщо вона вам?
Запитання слідували одне за одним, але відповісти Віра не змогла.. Заснула під ранок. А прокинувшись, зрозуміла, що треба жити далі.
З настанням весни Віра збиралася на дачу. Може, за звичкою. А може, не хотіла кидати те, що робили роками. Але швидше хотіла зайняти себе чимось.
У рюкзаку Аркадія – вона не чіпала його з того дня – побачила знайому папку. Темно-синю. З їхньою мрією…
Відкрила.
«Яка тепер мрія!! – Рішуче захлопнула папку. Хотіла покласти подалі, але чомусь засунула у сумку.
До дачі добиралася електричкою. Зять обіцяв возити, коли забирав їхнього сріблястого красеня. Тепер не встигає – справ багато. А Віра не сердиться. Розуміє, у молодих своє життя. А машина? Хай у них буде. Їй тепер ні до чого.
Увечері жінка згадала про папку. Знову зазирнула туди.
Ні, ні!.. Не треба ворушити те, що тривожить. Вона закрила її.
А наступного дня – знову! Не втрималася. Почала гортати… А потім читати написане Аркадієм.
І ввечері нового дня… Так щовечора. Читала, переглядала, вивчала. Вірі ставало спокійніше і навіть радісно від того, що вона поверталася в ті дні. Здавалося, що він поруч, і вони знову разом планують свою подорож.
До кінця літа жінка помітно повеселішала. Тепер вона зрозуміла, що робити. Повернувшись до міста, одразу записалася на курси водіїв. І не на якісь там, а прямо на курси відповідальної їзди. Далека подорож – це вам не жарти. Ну, звісно ж, молодий інструктор скептично дивився на свою подопічну. А Віра й оком не змигнула. Як старанна школярка вчилася водити машину.
І їй все удалося! Права були отримані!
Одного вечора жінка прийшла до будинку доньки. Автомобіль стояв на стоянці біля під’їзду. Віра підійшла, з ніжністю подивилася на нього. Такий рідний… Побачила легкі подряпини. Провела, ніби шкодуючи, по них рукою. Набрала дочку, попросила спуститися з ключами та документами на машину. Перевірила документи, взяла ключі.
Сіла в автомобіль на місце водія, обережно доторкнулася до керма. Запустила двигун, поклала руку на важіль передач… І на очах здивованих доньки та зятя виїхала з двору. А через три дні перетнула кордон і опинилася в тій країні, яка в їхньому з Аркадієм маршруті була першою.
А з дочкою вона поговорить згодом. Та зрозуміє.
