«Так, шуба, шапка, що там ще?»
– А хто це жебрак?
«Ага, рукавиці. Немає рукавиць. Зрозуміло. Знову загубив. Запасні, ось».
– Жебрак? Це така людина… Така людина… Ну, людина, у якої нічого немає.
– Нічого чи нікого?
Я замислююся. Мишко сопе, наполовину всунутий в шубу.
– Напевно, все-таки нікого. Але і нічого теж. Давай другу руку.
– А де вони живуть?
– На вулиці.
– На вулиці холодно.
– Але він же жебрак.
– Тобто, він холоду не відчуває?
– Ще й як відчуває. Мабуть, більше, ніж ми з тобою.
– Зрозуміло, – Мишко крутить головою на всі боки, намагається викрутитися з шарфа.
– Зрозуміло. Значить, милостиня для жебраків. Мило – стиня. Милий – значить жебрак. Цікаво. А чому ти мене називаєш іноді ,,милий,,? Я що, виходить, теж жебрак?
Я виплутуватися руки Мишка з рукавів шубки. Ми з ним так поспішали, що забули одягнути светр. На секунду його здивовані очі ховаються за колючим коміром, потім знову виникають над, не менше здивовані.
Про всяк випадок Мишко тут же повторює своє питання, він завзятий.
– Я що ж виходить – жебрак?
– М-мм. Ти не жебрак. Ну що ти. І потім жебрак – це не так вже й погано, – (боже, що я несу?) – Ну, тобто, жебрак теж може бути милим, ти маєш рацію.
– Якби він не був милим, ми б йому не подавали, – резонно зауважує Мишко. – А що ми йому подаємо?
Двері зачиняються, так, школа позаду, тепер за молодшою в садок, потім за старшим на тренування, потім всіх доставити додому, потім…
– А що ми йому подаємо? – не здається Мишко.
– Кому?
– Милому.
– Е-е-е. Милому?
– Ну жебракові цьому?
– А-а-а… Подаємо. Ну у кого що є. Що не шкода.
– Що не шкода… Викидаємо чи що? Якщо він такий милий, я хочу віддати те, що шкода.
– А що тобі шкода? І як можна віддати те, що шкода?
– Не знаю, – сумує Мишко. – Тепер ще незрозумілішим стало.
Він відвертається і дивиться у вікно машини. Тулиться до обледенілого вікна носом. На склі з’являється розтануле серце.
Назустріч нам летять пластівці снігу. Вони здаються м’якими і теплими. Я включаю тиху музику. Добре б Мишко поспав хвилин п’ятнадцять, поки їдемо до садка. А то сильно втомлюється. Всього п’ять років, а вже школяр. Ось і вчителька говорила, що він іноді на уроках засинає.
Я пояснила вчительці, що Мишко ночами погано спить. Півроку вже, відтоді як ми переїхали в іншу країну. Він ніби дерево, яке з землі витягли, місця собі не знаходить, вдень капризи, вночі прокидається, схоплюється, щось бурмоче, нас не впізнає. Іноді навіть бігає по квартирі, ніби сховатися шукає де. Лячно.
На ранок не пам’ятає нічого.
Вчителька порадила шкільного психолога.
Але не може ж бути щоб шкільний психолог любив нашого хлопчика більше, ніж ми.
І я відмовилася.
Відтоді ми з домашніми прийняли одне рішення. Непросте. Ми Мишка перестали сварити. Взагалі не сваримо. Нізащо. Ні за капризи, ні за їжу, ні за оцінки. Ні за загублені рукавиці. Просто не сваримо і все. Три місяці вже.
Вчора була перша ніч, коли він спав спокійно.
– Мам, скажи.
– Ти не спиш, Мишко?
– Ні. Скажи. Я тут одну штуку придумав…
– Яку?
– Ну про те що шкода і не шкода.
– Так.
– Пам’ятаєш, у мене скарбничка є?
– Так. Тобі бабуся подарувала. Щоб ти гроші на велосипед збирав.
– Мені дуже шкода цих грошей. Тобто не грошей, а велосипеда. Можна я їх жебракові подам?
– А велосипед?
– Так, ти маєш рацію. Краще купити велосипед і віддати йому відразу велосипед. Ось він зрадіє. Жебракам дуже велосипеди потрібні, правда?
– Ну… По-різному. Залежить від жебрака, напевно.
– Точно. Залежить від жебрака, – Мишка вовтузиться на задньому сидінні, влаштовується зручніше.
– Знаєш, я коли виросту… Я кожному жебракові по велосипеду подарую. Щоб вони більше не жили на вулиці.
– А де ж вони будуть жити, Михайлику?
– Як де? – дивується він сонним голосом. – Звичайно, на велосипедах. Щоб не мерзли. Тому що вони милі. А милі не повинні мерзнути. А до велосипеда по гаражу подарую. А до гаражу будиночок. А в будиночку щоб діти.
– До речі, мам! – і він дивиться на мене своїми круглими і зовсім не сонними очима. – Про милостиню я зрозумів. А ось ще давно хотів запитати… Звідки беруться діти?
Автор Лада Mіллер.
Фото ілюстративне.
