– Мамо, як не дома. Як я бачу, що в тебе в квартирі світиться?
– Ой, та це я видно забула виключити. Як до тітки Раї бігла. Нема у мене синку нічого їсти, не думала про тебе, адже ти жінку маєш.
– Мамо, ти ж знаєш, що у нас гостьовий шлюб? Вона не зобов’язана мені готувати.
– Так, синку, все розумію, але я не вдома.
Син поклав слухавку, а я вирішила не підходити до вікна, бо ще мене побачить. В які віки вирішила просто посидіти перед телевізором з бутербродами і на тобі, кровиночка люба вкотре напрошується на вечерю.
Я не шкодую для сина їжі. Я шкодую свого часу, який і так біжить від мене, мов той спринтер.
Коли Володя в свої тридцять нарешті заявив, що знайшов собі жінку, то я зраділа. Все, дитина виросла і вже до мене приходити не буде, бо мене ті варива вже втомили, бо апетит у мого сина просто відмінний.
Мене Рая й справді то в кафе запрошує, то ми в кіно ходимо, гуляємо і заглядаємо на капучино, я чудово проводжу час. А ще схудла, бо не доїдаю їжу, щоб не зіпсувалася, адже синочкові завжди свіженьке готую.
Так от, коли він знайшов собі ту Жанну, то я втішилася, адже скоро буде весілля, діти, я буду онуків забирати на вихідні, їздити з ними на відпочинок.
Але син, наче на збитки, й далі до мене почав бігати.
– Сину, а що жінка тебе нічим смачненьким не годує?
– Мамо, Жанна мене кличе лиш тоді, коли їй треба, і просить щось купити. Так само я її запрошую, то замовляю їжу і все. Ми вільні люди, які не хочуть витрачати час на готування їжі, коли можна займатися багатьма цікавими речами.
– Ага, зрозуміло, – протягнула я, – То я, на твою думку, не маю чим займатися, лиш би тобі виварювати.
– А чим ти займаєшся? Дивишся собі серіали і готуй, ти ж моя мама.
Наче все правильно каже, але мені лиш п’ятдесят два роки, я вже маю сміливість багато чим займатися, коли в молоді роки не було ні часу, ні грошей. А тепер що виходить? Нема чого й починати?
Радилася я з Раєю, а та й каже:
– Ти прямо йому скажи, що досить до мами бігати і все.
– Але ж він – моя дитина.
– Ну, тоді будеш до віку так жити.
І я не знайшла нічого кращого, як почала говорити синові, що я не вдома, в кіно, театрі чи на виставці. Він казав, що в вікнах світиться, а я казала, що забула виключити.
Звичайно, що не минуло без того, що син зайшов до квартири, де побачив мене.
– Ти ж наче за містом?
– Ти ж наче почув, що їсти у мене нічого?
– Мамо, так не чесно.
– Сину, не чесно, що ти й досі до мене приходиш їсти чи не щодня! Ти ж такий самостійний, в життя твоя пхатися не можна з порадами, а годувати треба? Все, мама звільнилася з нудної роботи кухарки!
Чогось надувся і гримнув дверима. Але перед тим перевірив, що в холодильнику таки порожньо.
Перестав до мене й телефонувати, а я й рада, значить, у нього все добре. А недавно зателефонував:
– Мамо, я тебе хочу зі своєю нареченою познайомити.
– З нареченою? А як же Жанна?
– Вона не хоче родини і всього, що з нею пов’язано, а Віра хоче.
А я рада будь-якій невістці, не мені ж з нею жити, хай між собою домовляються, хто коли готує, як на те пішло, лиш би було з чого, я так собі думаю.
Просто думаю про те, що колись я мала з картоплі мало не десерт вміти приготувати і якось воно все робилося, і на гостей купу страв і варилося і пеклося, а тепер, коли на кожному кроці готова їжа, то мало б бути вже простіше з тією їжею, але все одно суперечки є. Як ви думаєте, чому так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
