Тільки щоб побачити от таке обличчя свого чоловіка варто було все це зробити. Стоїть очі відкриті, здивовані, ротом повітря хапає, а сказати нічого не може.
Та й діти явно були вражені почутим. Ніхто від мене такого не очікував. Бачте, мама – це людина яка постійно підтримає, стерпить, згладить усі кути і нерівності. Мама зробить усе про що просиш і про що не просив.
А тут, ця сама мама такого говорить до всіх. Найприкріше, що лиш невістка і один із синів мене підтримали. Інші – не були на батьковому боці, але й не на моєму. Їх влаштовувало, як було, а тут – на тобі.
Я стояла біля вікна і дивилася, як сутінки вкривають місто. Сьогодні наша річниця весілля. Але Сергій навіть не згадав. Він сказав, що затримується на роботі, але я добре знала, що це брехня.
Мені світ затулило від почуття образи. Я накрила стіл, відкрила ігристого й налила собі келих. Одна. Без сліз. Просто тиша і порожнеча.
Телефон почав вібрувати. Сергій. Я дивилася на екран, але відповідати не стала. Потім почала дзвонити Оля, наша дочка. Але я не брала слухавку. Чому я повинна відповідати?
І тут мене осяяло. Досить. Я більше не збираюся терпіти. Я взяла валізу і почала збирати свої речі. Ні записок, ні пояснень. Просто зачинила двері, викликала таксі й поїхала.
Коли Оля нарешті додзвонилася, я вже була в дорозі.
— Мамо, ти де? Тато весь день не знаходить собі місця. Чому ти йому не відповідаєш?
— Поїхала відпочити, коротко сказала я.
— І навіть не сказала йому? Мамо, так не можна!
Закінчивши дзвінок, я глибоко вдихнула. Уперше за багато років я почувалася спокійно.
Санаторій зустрів мене неймовірною тишею. Мій номер був просторий, із великим вікном, що виходило на парк. Я повільно випила каву, вдихаючи свіже повітря. Було дивно, як спокійно і правильно я себе почувала.
На сніданку за моїм столиком сиділи ще дві жінки. Одна з них, енергійна і яскрава Наталя, швидко звернула на мене увагу.
— Щось ви, дорогенька, зовсім без настрою, сказала вона, дивлячись пильно.
— Чому це ви так вирішили? – відповіла я трохи здивовано.
— Ну знаєте, у вас такий погляд, наче цілу ніч не спали. Ви ж не ображайтеся, я ж із добрими намірами, – усміхнулася Наталя.
Я промовчала. Її слова мене зачепили, але не образили. Уже пізніше, гуляючи в парку, я знову натрапила на неї. Вона підійшла, вибачилася за свою різкість і представилася. Виявилося, Наталя – перукарка. Вона запропонувала освіжити мою зачіску.
Чесно кажучи, я вагалася, але вирішила погодитися. Чому б і ні? Увечері, повертаючись до столика, я помітила, що жінки з мого столу мене не впізнають. Вони подумали, що я сіла не туди.
— Це ж я, здивувала я їх, посміхаючись.
— Яка краса! Людо, це просто чудово, вигукнула одна з них.
Мені було приємно. Зміна зачіски й справді зробила свою справу. Але головне, що Наталя почала говорити зі мною про важливі речі.
— Людочка, послухайте мене. Ніколи не можна жити тільки заради когось. Любіть себе. Якщо ви себе не цінуватимете, ніхто цього не зробить.
Її слова запали мені в душу. Вона мала рацію. Усі ці роки я була для родини просто «принеси й подай». А як же я сама?
Повернувшись додому через місяць, я побачила світло у вікнах квартири. Дивно, думала я, невже Сергій удома? Коли я зайшла, він стояв у коридорі, з виглядом людини, яка не спала кілька днів.
— Ну що, об’явилася нарешті?
— Так, можна пройти? – спокійно спитала я.
— Ми маємо поговорити, почав Сергій.
— Не сьогодні. Я втомилася. – Сказавши це, я пройшла в спальню і зачинила за собою двері.
Наступного ранку мене розбудили голоси. У квартирі зібралися всі наші діти. Навіть молодший, Андрійко, прийшов із дружиною.
— Мамо, де чай? запитала Оля, зазираючи чомусь в холодильник.
— Не знаю, у квартирі ж був тато. Він запросив вас, то й мав подбати, відповіла я.
Молодший син приніс мені букет квітів і торт. Мамочко, ти просто чудово виглядаєш! Зачіска нова? Яка гарна!
— Дякую, сину. А ось і торт до чаю. Заваріть і пригощайтеся.
Я сіла за стіл і тихо спостерігала, як діти здивовано обмінюються поглядами. Нарешті Сергій не витримав.
— Людо, а де сніданок?
— Немає і не буде, відповіла я. Я йду від тебе, Сергію. Я більше не хочу бути служницею, яку ніхто не цінує. Житиму в бабусиному будинку в селі. Ви всі можете приїжджати в гості, але я хочу жити нарешті для себе. Ви навіть торту не порізали, замість чаю води налили у чашки і досі чекаєте, що я все зроблю. З мене досить. Все. Крапка. Я йду.
Я підвелася і вийшла з кімнати. Діти були ошелешені, а чоловік стояв і не знав як реагувати і що казати. Бачте, я просто не могла от так вчинити. Права не мала, не повинна була й додомутатись. Лиш те, що я їх усіх обходжу, бавлю дітей. перу, позичаю гроші і вічно виручаю, повинно робити мене щасливою. А йти? Та хто я така щоб іти?
Нині я живу у малесенькій хатині у селі. Так мені не просто, все хата стара, потребує і ремонту і вкладень і сил. Але сини менший допомагає із невісткою. Не скаржусь, уже набагато краще стало.
Інші діти і досі мені не пробачили. Образились. Подумати тільки: образились на те, що мама стала щасливою.
От чому так?
