Я вимкнула телевізор, бо від гугнявого голосу диктора в новинах почало стріляти у скроні. У квартирі одразу стало так тихо, що я почула власне дихання. Це найгірший момент дня — коли робоча зміна закінчилася, гул швейних машин у цеху ще стоїть у вухах, а ти вже вдома, де нікого немає.
Підійшла до дзеркала у передпокої. Тьмяна лампочка, яку я все ніяк не зберуся замінити на потужнішу, кидала на обличчя жовті тіні. Очі за окулярами здавалися маленькими й вицвілими. Щоки трохи провисли, біля рота залягли глибокі складки. Я не зняла в’язаний берет — так і стояла в ньому, розглядаючи своє відображення.
— Ну що, Свєтко, — прошепотіла я. — Ось і приїхали. Далеко за сорок, а в сухому залишку — швейна машинка, порожній холодильник і стеля, на яку будеш дивитися до другої ночі.
Мені раптом стало так задушливо, ніби стіни квартири почали зсуватися. Батьків давно немає. Чоловік… я навіть імені його згадувати не хочу, пішов так давно, що я вже й забула колір його очей. Були якісь чоловіки потім, нетривалі зустрічі, порожні розмови, але все воно розсипалося, як неякісний шов. На роботі теж нічого — лише норми, плани й зламані голки.
Я різко схопила сумку, вискочила в під’їзд і побігла вниз сходами. На зупинці якраз стояв трамвай. Я заскочила в задні двері, сіла біля вікна й притиснула лоб до холодного скла. Трамвай вібрував, котився через райони, які я колись знала напам’ять. Сорок років тому це була околиця. Ми тут малими бігали на базар за цуценятами. А тепер — скляні вежі торгових центрів, новобудови з підсвіткою, паркани.
Мене тягнуло туди через сон. Сьогодні під ранок я побачила нашу стару вулицю. І ту алею біля залізниці. Навіть запах мокрого заліза відчула.
Вийшла на зупинці біля насипу. Усе чуже. На місці нашої старої хати тепер стоїть бетонна коробка якогось складу. Я постояла хвилин п’ять, дивлячись на той паркан, і відчула, як у горлі встає ком. Нічого не лишилося. Навіть пам’ять обдурила — я думала, що впізнаю хоч дерево, хоч камінь, а тут усе закатано в асфальт.
Я пішла вбік, туди, де вздовж колій ще тяглася смуга дерев. Сутінки вже з’їли залишки дня. Сніг був сірим і мокрим. Дерева стояли голі, їхні гілки здавалися кострубатими пальцями, що тягнуться до неба. Я йшла повільно, мої ботильйони загрузали в каші з бруду й льоду.
Раптом попереду блимнув ліхтар. Один-єдиний на всю доріжку. Під ним стояла лавка. Нова, залізна, пофарбована в темно-зелений, але на тому самому місці. І на ній хтось сидів.
Я зупинилася. Серце тьохнуло не від радості, а від звичайного побутового страху — вечір, пустир, якийсь чоловік. Він був у темному пальті, сидів нерухомо, втупившись у насип, де якраз гуркотів товарний потяг.
Я хотіла розвернутися і піти назад до трамвая, але чоловік підвів голову. Він поправив окуляри, примружився, дивлячись на мене.
— Ви теж на трамваї приїхали? — запитав він. Голос був низький, трохи застуджений.
— Так, — я зупинилася за кілька кроків. — Просто гуляю.
— Погана погода для прогулянок, — він трохи посунувся на лавці, скидаючи рукавицею сніг. — Сідайте, якщо ноги втомилися. Я не кусаюся.
Я вагалася, але ноги після зміни в цеху справді налилися свинцем. Сіла на самий край. Ми мовчали, поки потяг нарешті не проїхав, залишивши після себе лише металевий запах і тишу.
— Колись ми тут махали машиністам, — раптом сказав він, не дивлячись на мене.
Я здригнулася. Повернула голову і почала вдивлятися в його профіль. Борода була сива, густа, на лобі глибокі зморшки. Але цей рух руки, яким він поправив окуляри…
— Дмитро? — мій голос зірвався на хрип.
Він різко повернувся. Зняв окуляри, протер їх краєм пальта, наче не вірив власним очам, і знову одягнув.
— Света? Світланко, це ти?
Він підхопився з лавки, ледь не послизнувшись. Я теж встала.
— Ти що тут робиш? — запитала я, відчуваючи, як руки в кишенях починають тремтіти.
— Та не знаю… Наснилося сьогодні. Ніби я тут сиджу, а зараз має бути шоста вечора. Прокинувся з таким відчуттям, ніби щось важливе проґавив. Весь день на роботі з рук усе валилося. Думаю — поїду, подивлюся, що там від тої алеї лишилося. Стільки років тут не був.
— І я не була, — я поправила берет. — Теж сон. Поїхала подивитися на хату, а там склад.
— Нічого нема, — він зітхнув. — Я годину тут сиджу. Дивлюся на ці нові будинки й думаю: навіщо приперся?
— Як ти жив? — я дивилася на його старі, але начищені черевики.
— Та як усі. Вчився, працював у депо, потім на склад перейшов. Дружина була, розійшлися давно. Діти виросли, у них свої справи, онуки… Приходжу додому — порожнеча. Зварю собі сосисок, чаю поп’ю перед телевізором — оце й увесь вечір.
— Я швачкою все життя, — сказала я. — Нічого такого. Чоловік пішов давно. Живу сама.
— Ти ж у армію мені писала. Я ті листи в тумбочці тримав.
— Писала. І ти писав. А потім я поїхала в інше місто, телефонів не було, листи почали губитися. Я якось приїжджала сюди, але тут уже все зносити почали. Сусіди казали, ви кудись у центр переїхали.
— Шукав я тебе, Свєто. Але тоді ж як — ні баз даних, нічого.
Дмитро підійшов ближче. Від нього пахло холодним повітрям.
— Знаєш, я часто згадував, як ми тут ходили. Я тебе за плечі обіймав, а ти мене за пояс.
— Я теж згадувала, — я опустила очі. — Мені здавалося, що то все було не зі мною. Ніби кіно якесь подивилася в дитинстві.
— Світлагео, ти змерзла. Руки зовсім червоні.
— Нічого, я не змерзла, – збрехала я.
— Ходімо звідси, — він простягнув мені руку. — Там біля зупинки кав’ярня була. Чи магазин.
— Мені треба додому, — нерішуче сказала я, але під руку його взяла.
— Устигнеш додому. Там ніхто не чекає, і мене не чекають.
Він обережно поклав руку мені на плечі. Важко так, надійно. Я вагалася секунду, а потім обхопила його за пояс. Ми пішли алеєю до трамвайної зупинки. Сніг рипів під ногами, а голі дерева вже не здавалися такими колючими.
— Ти в цьому береті зовсім не змінилася, — сказав він, дивлячись прямо перед собою.
— Не кажи дурниць, Дмитре. Я в дзеркало сьогодні дивилася перед виходом.
— То ти не в те дзеркало дивилася. Очі в тебе ті самі.
— Очі тепер за окулярами на плюс три.
— Ну то й що? У мене теж не одиниця.
Ми дійшли до перехрестя, де вже світилися вітрини магазинів.
— Куди тепер? — запитала я, коли ми зупинилися біля світлофора.
— Не знаю. Можемо до мене, чаю поп’ємо. Я вчора печиво купив, «Марію», свіже.
— Треба ж було так… зустрітися, — я подивилася на нього знизу вгору.
— Покликало щось, — він знизав плечима. — Я тепер думаю, що треба було раніше приїхати. Чого я чекав сорок років?
— Мені страшно було їхати. Здавалося, що це як на цвинтар юності сходити.
— А виявилося — на побачення. Ходімо, трамвай наш.
Ми заскочили у вагон. Народу було мало. Дмитро не відпускав мого плеча, а я притулилася до його старого пальта, відчуваючи, як холод усередині, той самий, що оселився там багато років тому, починає потроху відступати. Я не думала про те, що буде завтра, чи що скажуть сусіди, якщо побачать нас разом. Важливо було лише це тепло в старому вагоні.
— Ти завтра на зміну? — запитав він, коли трамвай рушив.
— Ні, у мене вихідний. Треба було в квартирі прибрати, але…
— То прибереш потім. Завтра підемо в парк. Або просто десь посидимо, де чай смачний.
— Добре, — погодилася я. — Тільки не на лавку в парку, вік уже не той та й погода.
— Більше не змерзатимеш, — він міцніше притиснув мене до себе.
Трамвай повільно котився через місто, минаючи зупинки. Ми їхали мовчки, дивлячись на вогні, що розпливалися на мокрому склі. Я заплющила очі й вперше за довгий час відчула, що мені не хочеться нікуди тікати.
А ви вірите в передчуття?
