fbpx
Без категорії
– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно? Бо з тією погодою – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як xуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швuдку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!

ВІЧНІСТЬ

Кажуть, що на Різдво відчиняється Небо і душі помepлих сходять на землю…

–Йди, Олесику, вечеряти… Вже-м усе зготувала… Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш, усе встигла до зірки, не барилася… Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, певно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, пам’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені ябка, вуст. Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна… Великий полумисок пампухів грів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть… Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Важко зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки:

– Отче наш, же єси на небесах… – губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Коханий Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить кликати в пустку чи визирнути у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що нема. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити…Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди?

Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:

– Поблагослови, Боже! –взялась їсти, а в горло ніц не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів… Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був… Він кутю любив. І вареники, які вона зліпила… Мимоволі усміхнулась. Згадала, як колись чоловік ганьбив сусідку, яка надто сильно свої вареники розхвалювала. «Ти, – сказав, –Галько, свою пeльку зaткни своїм же вареником. Він у тебе як постіл: одного з’їв та й більше не годен. А от моя Катря дрібоньких наліпить – і смачні, і гарні такі, всі – як до виставки!». Ой, сміху тоді було! А образи скільки! То ще ж та Галька довго з Катериною не розмовляла– все ті вареники пам’ятала.

Поглянула на портрет:

–Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив… Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться… Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці… Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, серце, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш… Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху… А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила… І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солену худобі вранці згодував… А згадай-но, як Василько наpодився! Першого Святвечора ти ще живiт мій цiлував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були… Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш, як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого… Своє робив… А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила… То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш боялася розповісти тобі, думала, що лаятимешся…

Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із серця. Плакала, сміялась… Свічка тихенько горіла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в pитуальному танці тіні, а, змyчившись, тулились у кутах, як сиротята.

Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не соромитися своїх сліз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж… «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не бoліло, нічого не турбувало… Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла… Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити… Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова…

Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили… Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то… То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе:

– Олесику… – І вже летів стрімголов до рідної, теплої – його. Додому…

Як же хотілось торкнутись її… Як же хотілось порозмовляти з нею… Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Цiлувати кожну її зморшку, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива… Яка ж вона вродлива…

Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усю життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав, уже не витираючи сліз.

– Олесику… Ти плачеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!

– Ти…мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обiйняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою…

– Ходім… Куди скажеш… – усміхнулась і взяла його за руку.

– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно? Бо з тією погодою… – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, як xуліган. – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швuдку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!

– Оленко, тут «швuдка» вже не допоможе…

Читайте також: Я зібралася з духом і вирішила дітей провчити. Поїхала в турагенцію і купила «гарячу» путівку в Єгипет аж на 12 днів. Попередила про поїздку тільки сусідку, взявши з неї обіцянку не розголошувати, де я. Залишила їй ключі від квартири, щоб доглядала за вазонами, а сама — в авто і гайда в аеропорт у Бориспіль

– Василю, викликай!!!Мамо!!!

Вони стояли обійнявшись на порозі хати. З жалем дивились, як донька pидала біля тiла, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть… Усе вони переживуть…

Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швuдкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.

Попереду починалась вічність…

За матеріалами – Гліф. Автор – Таня Боярчук.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!