Я прошу чоловіка подумати про щастя доньки, адже вона у нас одна.
– Ярославе, а для кого ми працюємо, як не для її щастя?
Це питання завжди на нього діяло, завжди. Чи то на гурток новий записати, чи на танці оплатити поїздку, чи купити новий телефон. Завжди чоловік поступався і виділяв мені кошти.
Але цього разу, коли, направду, головна мета досягнута – весілля, мені знову треба волати до його розуму і совісті!
Коли Христина сказала, що виходить заміж за Артема, я й зраділа і заметушилася. Наче й на четвертому вона курсі і пора б вже думати про весілля, але й коштів у нас аж таких не було.
Артем був старшим за неї на чотири роки і видався мені хлопцем перспективним, сам заробляв на оренду квартири і власне проживання, отже. Далеко піде.
Ярославу теж наречений сподобався, він погодився з ним, що весілля має робити батько нареченої.
– Все зробимо, – сказав він йому, – але про ваших гостей дбаєте ви.
На тому й погодилися.
Весілля було чудовим, все прекрасно, молоді мов з картинки. Далі Ярослав заявив, що дарує доньці квартиру.
Звичайно, що Христя знала, що квартира буде її, як вона вийде заміж. Не знаю чи казала вона про це Артему чи ні, але я по ньому побачила, що його це не здивувало.
Ми попередили квартирантів, щоб вони виїжджали і молодята прийшли в квартиру в перший же день сімейного життя.
Звичайно, що всі гроші, які давали молодим гості, ми віддали їм. Христина всі перерахувала і сума була доволі велика.
Звичайно, що весілля не вернулося, але ніхто на це й не розраховував.
Перші кілька днів донька дзвонила мені часто. Розповідала, що купили посуд, питала щось про страви, як я готую, а далі приходить до нас.
– Мамо, можеш мені позичити гроші?
– Які гроші, доню, ви ж мали купу грошей з весілля?
– Мамо, тут така справа.
І вона розповіла, що Артем купив за ті кошти собі машину.
Не порадившись. Не пояснюючи заздалегідь. Просто поставив перед фактом. Сказав, що це необхідно, що це вклад у майбутнє, що без машини зараз нікуди.
– Не розумію, дочко, чого ти прийшла гроші позичати, – питає чоловік.
– Тату, він взяв позику, тому буде віддавати з зарплати, а ще на бензин треба, тому на проживання вже геть нічого не лишиться, – закліпала очима свекруха.
– Ярославе, – кажу я йому, – а й справді, звідки діти мають гроші, треба помогти. В Христі одна стипендія, ти сам подумай.
– Я вже не маю про це думати, а хай думає її чоловік, – як відрізав Ярослав.
– Ну, тату, він каже, що ти сам винен.
– Що?,- Ярослав аж рота відкрив.
– Так, він каже, що якби ти квартиру переписав на мене, то й він би так принципово не вчинив з покупкою машини, а почекав. Він хоче аби ми були рівні в шлюбі, а ти все зіпсував.
Христина сказала Артему, що квартира оформлена на батька. Що Ярослав може, за потреби, переписати її на неї.
Артем відразу пожвавішав. Почав говорити, що це правильно, що так і треба робити, що сім’я має будуватися на довірі.
– Тату, якщо ти віддаси половину квартири Артему, то й половина машини теж буде моя. Це ж справедливо.
Ярослав слухав мовчки. Його обличчя було кам’яним.
– Квартира на мені і так буде, – холодно сказав він і пішов.
Ми з донькою переглянудися.
– Доню, все буде добре. Це перші дні і ви притираєтеся характерами. Я дам тобі гроші, приготуй щось смачненьке і все налагодиться.
Я дала доньці кошти і була певна, що все забудеться.
Але донька почала приходити щотижня, адже Артем не платив за комунальні, не мав на харчі, про сюрпризи і подарунки молодій дружині також мовчу.
– Мамо, він наполягає аби тато вирішив все з квартирою. Він каже. що йому не затишно жити на тестевій хаті.
– Я поговорила з батьком, – запевнила я доньку.
Я серйозно поговорила з чоловіком. Сказала, що ситуація небезпечна. Що Христина опинилася між двох позицій. Що їй важко. Попросила його подумати про те, щоб переписати квартиру на доньку.
Він відповів, що не довіряє Артему.
– Це моя остаточна позиція і більше на цю тему зі мною не говори, – сказав твердо.
Тим часом Артем перестав навіть робити вигляд, що щось зміниться. Він відкрито говорив, що утримувати Христину не може. Що у нього кредит, витрати, свої потреби. Що вона доросла і може якось викручуватися.
Христина все частіше залишалася у нас. Іноді на день, іноді на кілька. Артем не дзвонив, не питав, коли вона повернеться. Йому було зручно так, як є.
Я бачила, як донька переживає, вона кохає чоловіка, я ж бачу.
Я знову і знову говорила з Ярославом. Пояснювала, що для Христини квартира — це лише квадратні метри, а кохання для неї головне, воно більше за все на світі.
– Ні, я йому не довіряю, – й далі твердить чоловік.
Вже дійшло до того, що у них велика заборгованість по комунальних, вона переїхала жити до нас, а він до матері.
Коли Христина сказала йому, що тимчасово поживе у нас, він не зупиняв. Сказав, що це її вибір. Що він не збирається нікого тримати.
– Чоловіче, наша донька фактично сама через твою впертість, хоч мала б бути щасливою дружиною!
Я досі прошу Ярослава переписати квартиру. Не як жест для Артема. А як опору для Христини. Щоб вона знала, що має право на спокій, на безпеку, на життя без постійних вимог і підрахунків.
Як мені переконати чоловіка, що щастя не в цеглі, а в усмішці доньки? Що порадите?
