Мені здавалося, що я ще повна сил і енергії, бо що таке п’ятдесят? Останні п’ять років я працювала в Італії аби допомогти синові з квартирою. Вони з невісткою жили в моїй, трикімнатній, кожному по кімнаті, як я і мріяла, щоб я онуків бачила і синові помагала.
Але раптом я не змогла одного дня встати з ліжка. Ледве приїхала в Україну, а там розводять руками: “Вік, переживання, перевантаження”.
Поклали мене в стаціонар, син мене навідує щодня, приносить їжу і фрукти, втішає. А одного дня прийшов і каже:
– Мамо, – почав він, тримаючи мою тремтячу руку, – бачу, як тобі важко, але нам потрібно серйозно поговорити про твої справи.
Я підняла на нього втомлений погляд.
– Про які справи, синку?
– Про наші з тобою, мамо. Про квартиру і дачу. Ми всі сподіваємось, що ти ще сто років проживеш. Але… Чому б нам не оформити дарчу? Прямо зараз, поки ти, ну, скажімо так, можеш тримати ручку в руках.
Мене немов холодною водою облили. Він навіть не питав, як я почуваюсь. Його турбував папірець.
– А навіщо такий поспіх, Андрійку? – прошепотіла я. – І так усе тобі дістанеться. Ти ж єдиний спадкоємець.
– Мамо, ти така наївна! Як тільки почнеться “спадщина”, набіжать різні родичі. Змучимось по судах ходити! А так – ти підписала, і все. Я спокійний, і ти мені довіряєш. Повністю убезпечимо майно.
– Я подумаю, синку, – ледве видавила я.
Мене виписували, але син не зміг мене привезти, сказав, що зайнятий.
– Найми таксі і Саші не телефонуй, вона на роботі.
Я отак з паличкою сама дісталася дому. Прийшла в свою кімнату і побачила безлад, пилюку і мої валізи. В очах запекло. Раптом зателефонували, то була моя давня подруга, яка хотіла мене провідати.
– Я не маю сили на гостини, Олю.
– Галю, дорогенька, мені не треба чаїв. Я хочу тебе побачити.
Вона прийшла до мене з купою буклетів про санаторії, які мене мають оздоровити. А, коли почула про плани мого сина, то лиш руками сплеснула:
– Це не моя справа, але я на своєму віку стільки бачила. Як тільки ви все перепишеш, ви станеш безправною. А якщо раптом невістка вирішить, що ти їй заважаєш? Твої гроші та майно – це твоя незалежність.
Оля мене переконувала не віддати все синові, а вкласти все в своє здоров’я.
– Ти маєш заощадження. Навіщо собі відмовляти? Почни із себе.
Я дослухалася до подруги і вирішила не просто поговорити з сином, а поговорити з ними обома.
Я зайшла на кухню, куди мене не покликали вечеряти.
– Чого ви прийшли, я б вам занесла, – сказала невістка.
– Дякую, але я маю сказати про своє рішення.
Вони дивилися на мене дуже уважно.
– Я вирішила, Андрію. Жодних дарчих не буде.
Син застиг. Його обличчя скривилося від суміші розчарування і злості.
– Ти… ти що, мамо, збожеволіла?! Ти ж ледве ходиш! Що ти надумала?
– Я надумала поїхати в санаторій. На місяць. На свої гроші. І я не “ледь ходжу”, я просто втомилася. І поки я відновлююся, ти подумаєш над іншим. Або ти почнеш мені допомагати, возити на процедури, купувати ліки, які я попрошу. Або… я наймаю доглядальницю за гроші, які я планувала тобі докласти на більшу квартиру.
Повисла тиша.
– І ще. Якщо я вам тут заважаю, як бачу, ви можете собі дозволити з’їхати на орендовану квартиру. Це моя власність, і я хочу тут спокою.
Андрій зблід. Його дружина скочила і вийшла геть, він за нею і вони довго шепотілися в їхній кімнаті.
Кілька днів вони мене ігнорували, гримали дверима і дверцятами, онуки не приходили до мене в кімнату.
Я була розчавлена, адже я заради сина жила. Поїхала в світи аби купити нам квартиру, заробити йому на навчання, завжди передавала торби з Італії аби він не голодував. Так само на мої гроші гуляли весілля і так само на мої гроші були й хрестини, й коляска з колискою. Я стільки онукам везла іграшок, що вже не було куди складати. Я їй старалася в усьому помогти, на кожному кроці було моє плече. А тепер, коли таке зі мною сталося, то я маю все їм віддати просто так?
Через кілька днів Андрій прийшов уже інший.
– Мамо, – сказав він, соромлячись, – ти маєш рацію. Ми повелися… жахливо. Вибач. Я вже подивився путівки. Завтра поїдемо в центр реабілітації проконсультуватися, а потім – море. Давай займемося твоїм здоров’ям. Ти ж наша єдина.
І сталося диво. Андрій почав мене возити на огляди, помагав зійти зі сходів, а невістка – вперше за довгий час посміхнулася і запитала, що я хочу на вечерю, онуки приходили аби я їм читала казочку, обіймали мене і казали, що дуже люблять і чи можна покататися на моєму візку.
Син відвіз мене в санаторій, де я провела два чудові тижні. Я встала з коляски і перейшла на палички. Мені стало легше, але далі Оля вирішила, що має помогти море. і я вперше за стільки років в Італії ніжилася на пляжі цілими днями. Подруги мене навідували. Син і невістка телефонували.
Я стала на ноги. Кожен день, коли я йшла по піску, а потім пливла у солоній воді, мені ставало краще. Слабкість відступала. Я відкинула і палички.
Стоячи на березі, дивлячись на безкрає море, я думала: “Я сама себе не цінувала. Навіщо я все віддавала, коли могла жити і для себе?”
Життя тепер справді змінилося.
Син тепер старається більше заробляти, невістка економити, діти ж є діти. Я бачу, що вони задумалися над тим, що я не буду все віддавати безмірно, що буду тепер залишати щось і для себе. Та й має бути між нами взаємовигода, бо я теж людина, а не лише заробітчанка.
Думаю, все у нас тепер буде добре, а ви якої думки?
