Я сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм, коли почула, як грюкнули вхідні двері. Мій син Олег, із похмурим обличчям, увійшов до кімнати й тихо сказав:
— Мамо, ми з Юлею вирішили жити окремо. Не в сенсі переїжджати, а ну, готувати й усе інше — окремо. Завтра привеземо свій холодильник.
Я відчула, як стало холодно, наче хтось раптово вилив на мене відро холодної води. Окремо? У нашій спільній квартирі, де ми роками ділили обіди, сміх і розмови?
Я хотіла крикнути: «Це що, тепер і в холодильнику кордони ставити будете?» Але стрималася, лише кивнула, намагаючись приховати розгубленість.
Що ж, хай буде так. Але в ту мить я ще не знала, що це лише початок — попереду чекали тижні напруги, образи й несподіваної розв’язки, яка змінила все.
Мене звати Галина Іванівна, мені 58 років, і останні три роки я ділю одну квартиру з моїм сином Олегом та його дружиною Юлею. Наша трикімнатна квартира в центрі міста, яку ми з чоловіком колись купили, облаштовуючи її з любов’ю, стала ареною для тихої, але відчутної сімейної боротьби.
Я ніколи не думала, що побутові дрібниці можуть так ускладнити життя, але, як виявилося, навіть холодильник може стати символом непорозумінь.
Того ранку, коли Олег оголосив про їхнє рішення з Юлею «харчуватися окремо», я ще не розуміла, наскільки це змінить наше життя.
— Синку, а чому так? — обережно запитала я, намагаючись не видати розчарування.
— Просто так зручніше, мамо. Ми з Юлею багато працюємо, свої графіки, свої звички, — відповів він, уникаючи мого погляду, і швидко вислизнув на роботу.
Наступного дня на нашій кухні, де колись пахло моїми фірмовими голубцями й пирогами, з’явився новий холодильник — блискучий, сучасний, із сенсорним екраном.
Я дивилася на нього, як на чужинця, що вдерся в мій дім. Хотілося пожартувати: «Що, замок не повісите?» Але я промовчала. Якщо молодим так зручно, хай буде.
Та з кожним днем я помічала, як змінюється наш побут. Олег, який завжди любив мою домашню їжу, тепер їв із Юлею напівфабрикати: заморожені котлети, піцу з доставки, салати з супермаркету. Я бачила, як він щоранку виглядає все більш втомленим, із блідим обличчям.
— Олеже, ти що, не висипаєшся? — запитала я одного дня, коли він ледве тягнув ноги до кухні.
— Та ні, мамо, просто щось у животі важко, — зізнався він, потираючи живіт.
Я знала, що в нього ще з юності негаразди із травленням. Він неодноразово і в стаціонарі лежав. Спеціалісти радили їсти теплу, домашню їжу. Але Юля, працюючи до пізнього вечора, рідко готувала. Їхній холодильник був забитий готовими стравами, а мої супи й запіканки залишалися недоторканими.
— Сідай, я тобі борщу наллю, — сказала я, не слухаючи заперечень.
Олег сів, і я бачила, як він із насолодою їсть і його обличчя вирівнюється. Та я знала, що в присутності Юлі він ніколи не їсть мою їжу. Мабуть, не хотів її засмучувати.
Мої стосунки з Юлею ніколи не були простими. Вона — сучасна дівчина, впевнена, із чіткими планами на життя. Я поважала її за це, але відчувала, що вона тримає дистанцію. Ми віталися, обмінювалися ввічливими фразами, але справжньої розмови не було.
Одного дня я вирішила потайки «підгодовувати» Олега. Вранці, коли Юля ще спала, я наливала йому суп чи готувала гречку з овочами. Він їв, дякував і поспішно йшов на роботу. Але одного разу нас спіймали на гарячому.
Юля повернулася з роботи раніше й застала Олега за столом із тарілкою моїх голубців. Її очі звузилися, але голос залишався спокійним, аж надто спокійним.
— Олеже, що це? — запитала вона, склавши руки.
— Юлю, та я просто захотів домашнього, — ніяково відповів він, опустивши ложку.
— Тобто моя їжа тобі не підходить? — її тон був гострим, як лезо.
— Юлю, справа не в тобі. У нього негаразди із травленням йому потрібна нормальна їжа, а не піца щодня.
Вона подивилася на мене, і в її погляді промайнула образа.
— Галино Іванівно, я розумію, що ви хвилюєтеся за Олега, але ми самі розберемося, — сказала вона холодно. — Прошу, не втручайтеся в наше життя.
Я відчула себе чужою у власному домі. Тієї ночі я довго не могла заснути, перебираючи в голові, де я помилилася. Може, я занадто наполягала? Може, Юля відчувала, що я намагаюся її контролювати?
Юля мала свій підхід до хатніх справ. Вона прибирала лише їхню з Олегом кімнату, залишаючи решту квартири мені. Я не скаржилася — у свої 58 я ще повна сил, та й прибирання для мене було способом відволіктися.
Але Юля робила це якось демонстративно. Вона мила підлогу в їхній кімнаті так ретельно, що я почувалася винною за те, що моя частина квартири, мабуть, не така ідеальна.
А одного разу я помітила, що вона залишає мокру ганчірку на паркеті біля їхніх дверей. Дерево вже почало псуватися, підлога скрипіла.
— Олеже, поговори з Юлею, — попросила я одного вечора. — Паркет псується, так не можна.
— Мамо, та вона просто втомлюється, не бери до серця, — відмахнувся він.
Але я бачила, що він сам засмучений. Одного вечора я почула їхню розмову за зачиненими дверима.
— Юлю, може, нам краще з’їхати? — тихо сказав Олег. — Так не може тривати.
— Ти що, серйозно? — різко відповіла вона. — Ця квартира — золото! У центрі міста, трикімнатна! За неї ми хіба що двокімнатну десь на околиці купимо. Потерпи трохи, все владнається.
Я відчула, як усе всередині похололо. Вона чекає, коли я зникну? Невже вона вважає, що я тут зайва?
Відтоді я вирішила: добре, Юлю, гратимемо за твоїми правилами. Я перестала пропонувати їжу, уникала розмов із нею, лише ввічливо кивала, коли ми перетиналися на кухні. Наша квартира перетворилася на подобу комуналки, де кожен жив своїм життям.
Мені оті слова про те що вони за мою квартиру ніколи не придбають чогось кращого запали глибоко до душі. Тобто, вона вже варіанти перебрала у себе в голові про те, як житиме якщо продасть моє житло?
Ну що ж. Я людина дуже добра, дуже терпляча і взагалі. просто золота, але доти, доки не починають переходити межі дозволеного. Юля сприйняла моє добро за слабкість? Намарне.
Ввечері коли Юля повернулась додому я вперше за роки спільного життя вказала їй на те, що вона не тільки не вимила після себе ванну, а й лишила речі в пральній машині. Попросила її не займати мою пралку і одразу все робити, а не кидати вечі прати і йти на роботу.
Потім, коли та щось розугріла у мікрохвильовці. я вказала на те, що вона після себе її не вимила а закрила одразу: “Ти бачу найнялась мої речі псувати, так?”
Мені було огидно все це. Я не така людина. Я за мир, за спокійне спільне життя, за те, аби всім було добре, але як до мене, так і я у відповідь.
Коли ж Юля почала дратуватись я їй і слова не дала сказати. Заявила, що вона і мій син живуть у мене виключно з моєї доброти і ласки. Якщо щось не подобається. то вони можуть з’їжджати. Та й узагалі, я потребую більше грошей, тож комунальні тепер ділимо на трьох і вони оплачують свою частину.
Син, як і очікувалось, підняв питання поділу квартири. Я лиш розсміялась. Квартира на мені повністю. Частка матері і батька успалкована мною. А він прописаний у селі біля бабусі по чоловіку, адже там я жила до розлучення з його татом.
— Хочеш щось ділити? Їдь і діли бабину хату. Ти ж там “хазяїн”.
Вони з’їхали за три місяці такого життя. Орендують квартиру, син двічі вже лежав у стаціонарі. Якщо я чую правду від його друга: із Юлею у них не все гаразд. Син просить її бути господинею, вона дорікає йому відсутністю грошей.
Так, можливо я й повинна була б розміняти квартиру. Так, можливо я й була надто прискіпливою. Але хіба можна було бути інакшою із такою невісткою, як моя?
Головна картинка ілюстратвина.
