Суп на плиті вже майже википав, а я все стояла біля вікна і дивилася, як мій син Назар намагається застібнути куртку на меншому онукові. Малий крутився, виривався, галасував на весь двір. Старший, Юрко, сидів поруч на лавці, копирсався тріскою в піску і час від часу позирав на хвіртку. Вони чекали. Назар теж щохвилини підводив очі, вдивлявся в кінець вулиці, де за поворотом зникав асфальт і починалася ґрунтова дорога. Я знала, кого вони виглядали, і від того в мене всередині все стискалося в холодний клубок. Люба знову не ночувала вдома. Це траплялося вже не вперше і навіть не вдесяте, але щоразу син робив вигляд, ніби нічого надзвичайного не сталося. Казав, що вона затрималася в подруги, що пропустила останній автобус з міста або просто заговорилася.
Я вимкнула конфорку, накинула на плечі стару хустку й вийшла на ґанок. Назар помітив мене, відразу випростав спину і спробував усміхнутися, але ця усмішка вийшла якоюсь кривою і вимушеною.
— Мамо, ви чого вийшли? Там же холодно, йдіть у хату, ми зараз зайдемо, — сказав він, намагаючись заховати руки в кишені робочих штанів.
— Обід уже готовий, Назаре, — тихо мовила я, зупинившись на сходинках. — Ходіть їсти, бо вистигне. Менший вже геть змерз, дивися, які в нього руки сині.
— Вона казала, що повернеться до обіду, — пробурмотів Юрко, не піднімаючи голови від свого піску. — Обіцяла, що принесе мені ту машинку з червоними колесами.
— Зайдіть у хату, хлопці, — знову повторила я, бо чула, як у власному голосі з’являється та дратівливість, яку я так довго намагалася придушити. — Не буде її зараз. Якщо досі немає, то з’явиться аж увечері, якщо взагалі з’явиться.
— Мамо, не починайте, — Назар різко повернувся до мене, і його обличчя одразу потемніло. — Люба просто затрималася. Вона мала владнати справи в місті. Ви ж знаєте, скільки в неї там знайомих.
— Які справи, Назаре? — я зробила крок уперед, — Які справи можуть бути в матері двох малих дітей, коли вона три дні тому пішла з дому й досі не подала голосу? Ти сам у це віриш?
Син нічого не відповів. Він просто взяв меншого на руки, а старшого схопив за долоню й повів до хати, минувши мене на ґанку так швидко, ніби я була чужою людиною.
Ми сіли за стіл у повній тиші. Чути було тільки, як стукають ложки об тарілки та як цокає старий годинник на стіні.
Менший онук вередував, не хотів їсти суп, проливав усе на застелений клейонкою стіл, а Назар терпляче витирав його підборіддя серветкою, знову й знову наповнюючи ложку. Дивлячись на нього, я згадувала, як колись так само сиділа з ним самим, коли мій чоловік покійний залишав нас на тижні. Тоді я думала, що мій син виросте й матиме спокійне, гарне життя, знайде собі хорошу дівчину з порядної сім’ї, з якою будуватиме майбутнє. А воно вийшло зовсім інакше.
Люба з’явилася в нашому селі раптово. Вона працювала в реєстратурі місцевої поліклініки, куди Назар якось поїхав за довідкою для роботи. Прийшов тоді додому сам не свій, сяяв, як нове дзеркало. Казав, що такої краси ще не бачив. І правда, краса в неї була якась дика, якраз така, що туманить голови молодим хлопцям. Чорні брови, сміливий погляд, завжди усміхнена і швидка на слово. Мені вона одразу не сподобалася — надто вже легко вона обіцяла те, чого робити не збиралася, і надто швидко переводила будь-яку розмову на жарт. Але Назар слухати нікого не хотів. Коли вони побралися, я віддала їм більшу кімнату в хаті, сподіваючись, що родинне життя її заспокоїть.
Проте Любі швидко стало нудно. Вона не любила поратися на городі, не хотіла вчитися готувати щось складніше за яєчню, а коли Назар ішов на зміну на пилораму, вона вдягала свої найкращі речі й ішла “на прогулянку”.
— Назаре, ти б поцікавився, з ким вона там час проводить, — казала я йому ще тоді, коли вони тільки чекали на первістка.
— Мамо, вона просто молода, їй хочеться спілкування. Що їй цілий день зі мною та з вами сидіти? — відмахувався син. — Вона повертається додому, і це головне.
А потім народився Юрко. Я думала, ну от тепер точно все зміниться. Жінка, коли тримає на руках власну дитину, стає іншою, розумнішою, домашньою. Та Люба посиділа вдома буквально кілька місяців. Потім почалися ті самі виправдання: треба в магазин, треба до колишніх колег, треба провітрити голову. Вона лишала немовля на мене й зникала на цілий день. Назар усе бачив, але мовчав. А коли я намагалася сказати йому про це увічі, він захищав її так завзято, ніби я була всьому причиною.
За кілька років народився другий хлопчик, але нічого не змінилося.
Хтось казав, що бачив Любу в місті в машині з якимось незнайомим чоловіком, хтось стверджував, що вона вечорами сидить у місцевому закладі біля станції, де збираються різні сумнівні компанії. Дивлячись на меншого онука, я все частіше ловила себе на думці: а чи взагалі це дитина мого сина? Менший зовсім не був схожий ні на Назара, ні на нашу родину. У нього були зовсім інші риси обличчя, інший колір очей, навіть хода якась не наша.
— Назаре, треба поговорити. Поки діти сплять, — тихо мовила я.
Він навіть не підвів очей від щітки, тільки пальці його на секунду завмерли.
— Про що говорити, мамо? Все ж добре.
— Що добре, сину? Що добре? Твоя дружина вештається невідомо де, ти сам ростиш двох дітей, а я мушу дивитися, як ти нищиш своє життя! Ти взагалі впевнений, що це твої діти? Ти хоч раз дивився на меншого уважно?
Його обличчя зблідло, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Не смійте, мамо. Навіть не починайте цієї розмови. Це мої сини. Мої! І Люба — моя дружина. Вона повернеться.
— Та куди вона повернеться?! — я вже не могла стримувати сліз, які давно підступали до горла. — Тобі самому від себе не соромно?
— А мені байдуже, що кажуть люди! — вигукнув Назар, але одразу стишив голос, озирнувшись на двері кімнати, де спали хлопчики. — Люба просто шукає себе. Вона інша, розумієте? Вона не така, як ви, не така, як ці місцеві жінки, яким тільки й треба, що город та корова.
— Вона мати, Назаре! Вона повинна бути біля дітей, а не шукати пригоди! Ти ж сам бачиш, що вона робить. Вона бере з тебе гроші, вдягається і йде геть, а ти залишаєшся тут із усім цим клопотом. Скільки це ще триватиме?
— Стільки, скільки треба буде, — твердо відповів він. — Це моє життя, мамо. Я її люблю. Зрозумійте ви це нарешті чи ні? Я її люблю будь-якою. І якщо вона повертається сюди, значить, їй тут краще, ніж деінде. А ви… якщо ви не можете її сприймати, то краще просто не вмішуйтеся. Не лізьте між нами. Вона моя жінка, і я сам із цим розбиратимуся.
Він повернувся і вийшов на вулицю, навіть не вдягнувши куртки. Я залишилася стояти в порожньому коридорі. В мене просто не вистачало слів, щоб пояснити йому, яку безглузду помилку він робить.
Увечері, коли над селом уже стемніло і в хатах почали засвічувати вікна, біля нашої хвіртки рипнули двері. Я якраз складала дитячий одяг і одразу завмерла. Почулися тихі, трохи непевні кроки по гравію. Назар, який до цього сидів за столом і ремонтував зламаний пластмасовий самоскид Юрка, миттєво підхопився на ноги.
Двері в хату відчинилися. На порозі стояла Люба. Вона мала втомлений вигляд, волосся, зазвичай дбайливо укладене, зараз стирчало в різні боки, а куртка була забруднена біля кишені. Вона зупинилася на порозі, позираючи то на Назара, то на мене.
— Ну що, не чекали? — спитала вона з якоюсь дивною, награною веселістю, але голос її дрижав. — Автобус запізнився, довелося пішки від траси йти.
Я чекала, що Назар хоч зараз скаже їй те, що повинен був сказати давно. Чекала, що він запитає, де вона була, чому не дзвонила, чому покинула дітей.
Але Назар просто повільно підійшов до неї. Взяв із її рук сумку, яку вона тримала, і тихо мовив:
— Ти змерзла. Ходи, я чай зараз поставлю.
Люба здивовано глянула на нього, а потім усміхнулася — легко, впевнено, так, ніби знала наперед кожен його крок і кожне слово. Вона скинула чоботи просто посеред коридору і пройшла до кімнати, навіть не глянувши в мій бік.
— А діти сплять вже? — спитала вона, сідаючи на диван і розтираючи затерплі пальці.
— Сплять, — м’яко відповів Назар, наливаючи воду в чайник. — Юрко чекав на тебе цілий день.
— Я їм іграшку купила, — вона полізла в кишеню й дістала маленьку дешевеньку машинку, про яку згадував син. — Завтра віддам.
Я не витримала цієї картини, пройшла повз них на кухню й почала мити посуд. Руки трусилися так, що тарілки стукали одна об одну. Син підійшов до мене ззаду, коли Люба пішла у ванну вмиватися.
— Мамо, не треба зараз нічого казати, — тихо прошепотів він мені на вухо. — Вона вдома. Все добре.
— Що добре, Назаре? — я повернулася до нього, дивлячись прямо в його спокійні, засліплені очі. — Що добре? Вона прийшла, усміхнулася, і ти знову все забув? Вона завтра знову піде, а ти знову будеш дивитися у вікно й витирати сльози хлопцям.
— Не піде, — впевнено сказав він, хоча в його голосі не було жодної підстави для цієї впевненості. — Я з нею поговорив. Вона сказала, що більше так не буде. Мамо, я вас прошу, не псуйте вечір. Мені й так важко. Не робіть гірше.
Він повернувся до столу і почав нарізати хліб для своєї дружини, яка щойно повернулася з чергових мандрів.
Вона не відчувала провини, вона не вважала себе винною ні в чому. Вона знала, що тут її завжди чекають, завжди пробачать.
А на маленькому ліжку в кутку спав Юрко, згорнувшись калачиком і міцно притискаючи до грудей стару м’яку іграшку. Поруч у колисці сопів менший. Дивлячись на них у півтемряві, я думала про те, що буде з цими хлопчиками далі. Що вони бачать у цій хаті?
Я легенько поправила ковдру на меншому онукові. Дитина поворухнулася уві сні, щось пробурмотіла і знову затихла. Я присіла поруч на стілець, розуміючи, що нікуди звідси не піду і не залишу їх, скільки б сил це в мене не забрало. Бо крім мене в цих дітей зараз немає нікого, хто міг би просто бути поруч.
