Серпнева спека стоїла така, що асфальт під взуттям здавався м’яким, а повітря над дорогою помітно коливалося. Я стояла на зупинці й раз у раз витирала лоб хусткою, чекаючи на свій автобус. Мої думки були далеко від цієї поїздки, але вибору я практично не мала.
Черговий дзвінок від матері пролунав саме тоді, коли транспорт під’їжджав до тротуару. Зайшовши всередину, я приклала телефон до вуха, намагаючись перекричати шум старого двигуна.
– Ти вже в дорозі, Олю?
– Так, мамо, зайшла в автобус. Буду десь за годину, якщо на виїзді з міста не буде затору.
– Ти тільки не нервуй, донечко. Надія приготувала обід, Роман привіз із базарчику свіжої городини. Вони просто хочуть, щоб ти трохи відпочила від своєї роботи. Ну й людина буде хороша, я тобі казала.
– Мамо, ми ж це вже обговорювали. Я можу сама розібратися зі своїм особистим життям. Мені не потрібні оглядини щовихідних.
– Олю, не починай. Мені серце калатає щоразу, як ти починаєш сперечатися. Ти знаєш, як я хвилююся за твоє майбутнє. Я ж вам із сестрою нічого такого не залишила, жодного спадку немає. Надії хоч чоловік добрий попався, хату до ладу привели, дітей ростять. А ти все одна й одна. Мій обов’язок як матері – побачити, що ти в надійних руках.
– Мамо, припини, будь ласка. Тобі шкодить хвилюватися.
– Тоді будь гречна, прошу тебе. Не сиди із похмурим виглядом, як минулого разу, бо в мене знову тиск підніметься.
Я зітхнула й пообіцяла, що буду поводитися ввічливо.
Кожного разу історія повторювалася за одним і тим самим сценарієм. Мати починала хапатися за серце, бідкатися про відсутність статку та свою батьківську провину, і я поступалася.
У сестри все справді склалося інакше. Роман був тямущим чоловіком. Вони жили у власному будинку з великим садом. Але головне полягало в тому, що свого часу батьки змогли віддати Надії більшу частину своїх заощаджень на первинний внесок за житло. Вони з чоловіком швидко закрили ті дрібні залишки й тепер жили спокійно, не думаючи щомісяця про орендну плату чи умови банківського договору. У них завжди знаходився час на поїздки, на родинні обіди та прийом гостей.
У мене ж обставини склалися по-іншому. Батьківські заощадження вичерпалися, і мені довелося брати все на себе. Моє життя перетворилося на суцільний графік чергувань, підробітків та підрахунку витрат. Кожен місяць починався з перевірки рахунків за оренду та комунальні послуги. Я мала думати про те, як закрити поточні потреби, і на якісь побачення чи пошуки щастя в мене просто не залишалося ні сил, ні вільного часу. Якби мені тоді дали такий самий старт, як Надії, я б зараз теж мала змогу спокійно гуляти парками й шукати свою людину, а не бігати між змінами.
Автобус зупинився на кінцевій зупинці біля повороту на село.
Спека не спадала, над селом гули бджоли, а з дворів доносився запах сухої трави та стиглих яблук.
Біля хвіртки мене вже зустрічала Надія.
– Нарешті дісталася! – вигукнула сестра, обіймаючи мене. – Заходь швидше в хату, там хоч трохи прохолодніше. Роман якраз на веранді стіл накриває.
– Привіт. Мама вже тричі дзвонила, перевіряла, чи я їду.
– Ну ти ж знаєш маму, вона переживає, – Надія провела мене до літньої кухні, де стояли миски з вимитими помідорами, огірками та зеленню. – Ти тільки не злись на неї. Вона справді хоче якнайкраще.
– Вона знову говорила про серце і про те, що не залишила мені статків, – я сіла на стілець і витягнула ноги. – Ніби це єдине, що має значення.
– Вона просто порівнює нас із тобою. Бачить, що мені легше, але сьогодні ти про це не думай. Проводь час із нами, поїси нормально, поспілкуєшся.
– А гість ваш де? – запитала я без особливого ентузіазму.
– Вадим зараз підійде. Він допомагав Романові в гаражі з мотоблоком. Хороший чоловік, працює в сусідньому містечку, має свій дім.
За кілька хвилин до хати зайшов Роман, а за ним – незнайомий чоловік високого зросту, у простій сорочці та джинсах. У нього було темне волосся, виголені щоки й трохи уважний, стриманий погляд.
– Знайомтеся, це Вадим, – представив його Роман. – А це Оля, сестра Наді.
– Доброго дня, – сказав Вадим і просто кивнув мені, не намагаючись тиснути руку чи робити зайвих компліментів.
– Доброго дня, – відповіла я.
Далі ми всі сіли за великий дерев’яний стіл на веранді. Надія поставила велику тарілку з вареною картоплею, запечену курку та салати. Вадим говорив небагато, відповідав спокійно й по суті, без бажання вразити чи показати себе з кращого боку.
Я спостерігала за ним збоку. Він не викликав у мене якихось особливих почуттів. Не було жодного прискореного серцебиття.
Звичайний чоловік, який просто прийшов на обід до знайомих. Проте я пам’ятала про обіцянку матері й розуміла, що якщо зараз буду сидіти мовчки й одразу поїду додому, мама знову засмутиться й почне скаржитися на самопочуття.
Коли із застіллям було закінчено, а Надія з Романом почали збирати посуд, я звернулася до Вадима:
– Ви не проти пройтися до річки? Тут недалеко, а в хаті трохи парко.
Вадим підвів очі й кивнув:
– Ходімо. Там біля верб зазвичай є затінок.
Ми вийшли за хвіртку й попрямували ґрунтовою дорогою повз сусідські городи. Сонце вже починало схилятися до заходу, але спека все ще трималася.
– Ви часто сюди приїжджаєте? – запитав Вадим, перебиваючи мовчанку.
– Ні, нечасто. Робота займає майже весь час, та й вихідні рідко випадають так, щоб можна було вирватися з міста.
– Сумно, коли все життя зводиться лише до праці. Хоча зараз у всіх так, мабуть.
– У кого як, – зауважила я. – Моїй сестрі он вдається поєднувати.
Вадим подивився на мене, але нічого не сказав щодо цього. Ми вийшли до крутого берега невеличкої річки.
– Тут гарно ввечері, – мовив Вадим, зупиняючись біля старої верби. – Я іноді приїжджаю сюди рибалити, коли є вільна година після зміни.
– І як, ловиться щось?
– Дрібниця в основному. Але це не головне. Головне – це можливість сидіти в тиші й ні про що не думати хоча б годину.
Ми простояли біля води близько пів години. Я проявила ініціативу, була ґречною, і тепер можна було зі спокійною совістю повертатися додому.
Увечері Вадим підвіз мене до автобусної зупинки на своєму старому «Фольксвагені».
– Дякую, що підвезли, – сказала я, відкриваючи дверцята.
– Немає за що, – відповів він і зачекав, поки я зайду в автобус.
Того ж вечора я зателефонувала матері й детально розповіла, що ми гуляли біля річки й спокійно поговорили. Мати була в захваті, її голос звучав бадьоро, про проблеми вона більше не згадувала. Я лягла спати з відчуттям виконаної справи, переконана, що на цьому ця історія й закінчиться.
Проте наступного дня, близько другої години дня, коли я сиділа за робочим столом і розбирала документи, мій телефон завібрував. На екрані висвітлився незнайомий номер.
– Алло, Олю? Це Вадим. Доброго дня.
– Доброго дня, Вадиме. Щось сталося?
– Ні, все в порядку. Просто взяв ваш номер у Романа. Хотів запитати, як ви доїхали вчора й чи не дуже втомилися після дороги.
– Дякую, усе добре. Уже на роботі, занурилася в справи.
– Зрозуміло. Ну, не буду вас відволікати. Гарного робочого дня.
– Дякую. І вам.
Розмова тривала менше хвилини, але залишила дивне відчуття. Чоловік не намагався бути нав’язливим, не говорив пишномовних слів, а просто запитав про звичайні речі.
Наступного дня коротке повідомлення прийшло ввечері: “Сьогодні знову була спека. Як перенесли день у приміщенні?”. Я відповіла коротким реченням, що в офісі працює кондиціонер, тому все нормально. Він написав у відповідь: “Це добре. Відпочивайте”.
Так розпочалося щоденне листування. Вадим писав регулярно, але завжди дуже стримано й по суті. Він запитував, чи я пообідала, чи не затримують мене на роботі, розповідав короткі новини зі свого дня – про ремонт огорожі, про те, що в селі зібрали яблука, про зміну погоди.
За тиждень він зателефонув увечері. Я якраз поверталася з магазину з важкими пакетами.
– Алло, Олю. Ви вже вдома?
– Тільки підходжу до під’їзду.
– Знову з важкими сумками? – у його голосі відчувалася легка посмішка.
– Та ні, тільки найнеобхідніше купила.
– Ви завжди так багато працюєте й усе носите самі. Потрібно трохи берегти себе.
Ми розмовляли хвилин п’ятнадцять. Його голос звучав дуже спокійно, рівно й впевнено. У ньому не було поспіху чи роздратування, яке я часто чула від людей у місті. Він просто розказував про свій день, уважно слухав мої короткі відповіді й ніколи не ставив зайвих чи незручних запитань.
Поступово я спіймала себе на думці, що впродовж робочого дня час від часу поглядаю на екран телефону. Якщо повідомлення від нього затримувалося, у мене з’являлося відчуття, що в щоденному розпорядку чогось бракує. Я чекала на цей спокійний голос увечері.
Наприкінці серпня він зателефонував у п’ятницю зранку.
– Олю, доброго дня. Ви цими вихідними будете в місті чи їдете до сестри?
– Залишаюся в місті. У мене в суботу пів зміни, а в неділю вихідний.
– Зрозуміло. Я буду в місті у справах у суботу ввечері. Якщо ви не проти, ми могли б випити чаю в кав’ярні біля вашого будинку.
Я зупинилася посеред коридору й усвідомила, що щиро усміхаюся.
– Я не проти, Вадиме. Заходьте, будемо пити чай.
