Надія Іванівна сиділа біля вікна і спостерігала за жіночкою, яка розчищала сніг перед будинком. Здавалося, що у тієї немає нічого важливішого в житті, ніж ці присипані піском із сіллю доріжки. Двірничка працювала завзято, всміхалася перехожим, а ті приязно перемовлялися з нею. Ось і Надія Іванівна, скільки себе пам’ятає, жила для людей, діставала від цього задоволення і вірила, що так буде завжди.
Злетіла зграя ворон. Каркання, шелест крил — мабуть, погода зміниться. Надія Іванівна дивилася вдалечінь, примружуючи очі. Чорні птахи на білому снігу. Чорне і біле, смуток і радість — як життя. Життя-життя…
— Мамо, ти хоча б картоплі начистила! — несподівано й гучно пролунало із-за спини. — Я кручуся цілий день, як муха в окропі, а ти сидиш, чекаєш, поки хтось їсти приготує.
Надія Іванівна здригнулася. Повільно підвелася, пішла до кухні. Повз неї пронісся, наче ураган, малий Мишко:
— Бабусю, відійди!
Старенька ледь встигла відступити. На кухні сидів зять Вадим:
— Ну що нового по вікну показують? — сказав і сам голосно засміявся зі свого жарту. Надія Іванівна присилувано всміхнулася. Почала чистити картоплю. Руки не слухалися. Раніше вона була спритна і моторна. Прокинеться на світанку, переробить удома в селі всю роботу, їсти наготує, хазяйство попорає, а потім на роботу. Працювала без передиху. Бо ж двійко дітей ростила…
— Мамо, ну що ти робиш?! Земля на підлогу сиплеться! І вічка пропустила, не вирізала. Йди, краще я сама все зроблю.
Старенькій наче ляпaс дали. Сльози навернулися на очі. Почимчикувала до своєї кімнати, сіла біля вікна, проте нічого не бачила перед собою. Та й сліз уже нема. Нічого нема, навіть її. Вона не живе — існує. Їсть, п’є, дивиться у вікно.
Поступово заспокоїлася. На вулиці пішов сніг. Яскраві кетяги горобини вдягли наче білі шапинки. Гарно! Он біля під’їзду клумба. Яка ж вона влітку яскрава. Жіночка із сусіднього будинку щороку садить там квіти.
Надія Іванівна любила милуватися ними, вдихати їхній аромат. Тепер замість квітів — сухоцвіт, патички із залишками сухих пелюсток і торішнього насіння. На них падав сніг, нахиляв вітер, а вони стояли. А навесні, коли прокинеться земля і нові паростки потягнуться до сонця, заповнюючи увесь життєвий простір, сухоцвіт просто розсиплеться. Перетвориться на порох, який стане джерелом енергії і наснаги для молодих рослин, що буятимуть силою і красою. Життя… Надія Іванівна зітхнула. Згадались давні образи.
Ось вона, Надійка, молода і гарна. На високих підборах незручно швидко йти, але вона ніколи не зраджує свого принципу: заради краси можна і потерпіти. Платтячко з тоненького рожевого креп-шифону, густе неслухняне волосся, яке вона щодня ретельно вкладає в зачіску — аякже, сільська вчителька, інтелігенція, треба тримати марку. Діти — веселі неслухняні Василько і Ганночка. Мала хоч і дівчинка, а бешкетниця іще яка. Скільки разів Надія Іванівна виправдовувалася перед сусідом, Василем Васильовичем, садок якого її діти не раз обносили. Але яка вона була щаслива материнством, як пишалася дітьми. Любила, коли всією родиною ходили на річку. Тільки-но на обрії з’являлася її срібляста смужка, діти щодуху наввипередки мчали до води. На ходу роздягалися і з розгону стрибали з берега. Вони верещали, бризкались і плавали наввипередки. Надія з чоловіком стояла і милувалася ними. Тоді вони були щасливі. А через кілька років Федір захвоpів. Коли він уже був прикутий до ліжка і міг тільки дивитись їй у вічі та ледь усміхатися, слухаючи про успіхи дітей і про те, як вона його кохає, Надя ще щиро вірила: це не кінець, влітку вони знову підуть на річку, будуть милуватися дітьми, і щастя триватиме довго-довго…
Як не стало чоловіка, діти якось одразу подорослішали, а Надія — постаріла. Не тілом — душею. Вона не уявляла поруч себе іншого, тому заміж більше не вийшла. Жила для дітей.
Усе дужче сніжило. Згадалась Надії Іванівні й мама. Її посмішка, тепла і мудра. Так посміхалася тільки вона. Коли ненька зовсім постаріла, Надія Іванівна забрала її до себе. Василько на той час закінчив школу, відслужив армію, пішов працювати на завод і заочно навчався в інституті. Розумний. Надія Іванівна пишалася сином. Згодом він став головним інженером на тому заводі, де починав робітником. Руки у нього золоті, душа щира. Невісточка Віруня коло нього — як у Бога за пазухою. Все зароблене чоловік несе у сім’ю. І дітки у них гарні, два сини, як дві краплі води схожі на тата. Шкода, що часу у Василька мало, рідко приїздить до Надії Іванівни. Ну що ж, таке життя.
А Ганночка як та киця — круть хвостиком і після школи заміж вискочила. Не очікувала Надія Іванівна, що так рано бабусею стане. Жили колись у селі в малесенькій хатинці на дві кімнатки всі разом: Надія Іванівна, її мама, Ганнуся з чоловіком та донечкою. Тіснота — яблуку ніде впасти. Але мирилися. Надія Іванівна працювала на кількох роботах, не мала й хвилини для перепочинку. Втомлювалася — жах. Але ж треба годувати чималу сім’ю. Ганночка ніде не працювала, не встигла набути фах за заміжжям. Зять, молодий зовсім, отримував копійки на фермі, де трудивсь електриком. Та й чимало грошей із друзями на пивo тринькав.
— Маю право, — казав.
І ніхто йому не перечив, бо ж єдиний чоловік у родині.
А що мама? Її мізерної пенсії, заробленої на полі мозолями, вистачало хіба на хліб та молоко. Поки були сили, гляділа онуків, поралась на городі.
Коли продали хату та переїхали до райцентру у квартиру з усіма вигодами, але на п’ятому поверсі в будинку без ліфта, мама почала згасати на очах. Подолати сходи, аби хоч пройтися вулицею, старенька не могла. Сиділа тихенько у своїй кімнаті, гортала сторінки пожовклих газет і передивлялася старі фотографії. Іноді плакала, згадуючи вiйну, eвакуацію та інші лиха, котрі довелося їй пережити, час од часу усміхаючись тією самою неповторною усмішкою, мудрою і доброю. Мабуть, згадувала себе і тата молодими та щасливими.
— Надю, — бувало, просила тихим голосом, — сядь біля мене, розкажи, що там у світі робиться. Що у Василька, як його дітки?
— Мамо, немає мені коли. Не бачите, чи що? Не допомагаєте, то хоч не заважайте.
…Надія Іванівна заплакала. Пробач мені, мамо. За все пробач. Не знала, що так гірко старіти.
А за вікном все мело. І чорні ворони кружляли у білому вирі. Чорне і біле, біле і чорне… І сухоцвіт стоїть, притрушений снігом, чекає часу, щоб дати силу молодим паросткам. Таке життя.
За матеріалами – Вербиченька, автор – Юлія ЧАЙКА.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
