Коли я знову зустріла Руслана мені справді було п’ятдесят років, він був моїм одногрупником, навіть не думала, що я йому колись подобалася, адже всі мої думки були зайняті моїм першим і єдиним коханням, як я тоді вважала, Олегом. Ми з Олегом зустрічалися з першого курсу, а на останньому одружилися. Пройшли всі перевірки від гуртожитку до малих дітей, але на етапі, коли діти вискочили з гнізда, все й полетіло.
В сорок років він вирішив жити на повну і пішов з родини. Я дуже важко це все переживала, не розуміла, як взагалі бути, в голову й думки не приходило, що треба шукати нові стосунки, настільки я була розчарована в шлюбі.
Довгі роки я була сама, присвятила себе дітям, дому, у мене завжди були відкриті двері для моїх доньок, коли у них були якісь неприємності в житті від зламаного нігтя, до чергового коханого.
Але далі доньки вже вийшли заміж і я вдруге стала сама, хоч як я їх запрошувала на недільні вареники, але ніхто з них не йшов.
Залишилася лише робота. Подруг у мене не було багато і вони теж не могли кожного дня телефонувати чи зустрічатися зі мною. Скоро мій світ скотився до роботи і перегляду серіалів.
З цього замкненого кола мене вивів дзвінок колишньої одногрупниці:
– Ми влаштовуємо зустріч випускників. Прийдеш?
– Звичайно, – я була щиро рада, що хоч кудись вийду з дому.
Ми дуже добре провели час, раділи, що зустрілися і геть не змінилися. Звичайно, що жартую. Але мені й справді був не важливий ні мій зовнішній вигляд, ні їхній, бо я бачила крізь літа і кілограми нас, юних і сповнених мрій.
Прийшов і Руслан. Він такі деталі говорив про наші студентські будні, що ми реготали до сліз і половини з того я вже й не пам’ятала. Уявляєте? Такі були часи, а я все забула.
– Може, забула, як я тобі щороку валентинку дарував, – питає він мене.
– Ти? Забула, – я була розгублена і схвильована.
– Так, дарував. Ти мені дуже колись подобалася, хто знає, як би було, якби ти тоді Олега не вибрала…
Він замовк і я теж мовчала. А й справді, як би я жила, якби тоді не зробила такий вибір? Якби у мене був інший чоловік?
І з цією думкою я вернулася додому і все частіше перед очима виринав Руслан. Чому я за всі ці роки зациклилася так на Олегові, що й не допускала думки про іншого чоловіка?
Не могла собі відповісти на це запитання.
А далі Руслан почав мені писати і запрошувати на побачення. Я погодилася.
Я наче ожила, не було років, не було обов’язків, рутини, дітей, побуту. Ми наче ті студенти віддалися почуттям і я справді зрозуміла одну просту річ – я помилилася з вибором чоловіка. Дуже помилилася.
Між нами все ставало серйозно і я повідомила доньок, що виходжу заміж.
Що тут почалося… Вони обоє почали мені нагадувати про мій вік, про мої обов’язки, про моє майно, яке, виявляється, теж їхнє, бо вони мої діти. З них лилися такі слова, які щодень мене витвережували від мого кохання.
– Ти вже бабуся! Про що ти думаєш?
– Як ти будеш з ним жити в квартирі, коли ми захочемо тобі дітей привезти?
– Ти будеш купувати йому шинку, замість того аби купити онукам цукерку? Мамо! Отямся!
Я зробила так, як вони просили. Руслан мене наче на словах і зрозумів, але на ділі все рідше і рідше запрошував мене на побачення.
В якийсь вечір я знову сиділа за серіалами сама. Діти привозили мені онуків, доти ті не виросли і їм з бабусею стало нудно.
Не приїжджали й діти, бо тепер вони мали час пожити для себе. Коли діти вже дорослі, а тут я, яка просить відвідин.
– Мамо, заведи собі кота, як не маєш про кого піклуватися! Ти не розумієш, що нав’язуєшся?
Раптом знову зателефонувала колишня одногрупниця, я вже думала відхилити дзвінок, як завжди, бо відтоді я більше на зустрічі не ходила, та й куди вже тепер з моїми ногами, але та дзвонила і дзвонила.
– Що таке?, – нарешті не витримала я.
– Руслана не стало. Прийдеш?
Церемонія була дуже гарна, прийшло багато наших, говорили багато гарних слів про нього, була його друга дружина, яка була з ним до кінця. Вона казала, що кращого чоловіка їй годі шукати, я кивала головою на знак згоди і не витирала сліз, що котилися по моїх щоках.
По дорозі додому побачила кішку з уже дорослими котенятами і попросила дітей мені одного дістати з-під машини. Оце й буде радість у моєму житті. Дякую, діти…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
