fbpx
Історії з життя
Мамо, – почула якось мамин глос, – забери її до себе. ну хоч на кілька місяців. Як мені з Дімою жити, коли вона вдома? Ми хочемо почати все з початку, притертися, а там, може, щось серйозніше буде і одружимося. Не можу я при дитині водити до хати чоловіків. Так, я молода жінка. Ну допоможи мені, ти ж і так сама живеш!

Віта вірила, що ніщо не буває просто так. Вона просто так не народилася і живе, це все якась вища сила, Карма, доля. Споконвічне життя, яке переливається в різні форми, але зберігає свою суть для вищої мети – балансу. Тому вона має прийняти те, що є зараз і зробити з наданого ресурсу щось надзвичайне. Тим самим покращить свої шанси в майбутньому переродженні. Тоді у неї буде любляча родина, не те, що зараз.

Якось змалку зрозуміла, що любов треба заслужити. Тому старалася гарно поводитися в школі, гарно вчитися, щоб мама була трохи веселіша і могла погладити її і сказати: «Яка ти в мене хороша». Після розлучення з татом, вона часто плакала і дивилася на неї особливим поглядом. Віта дуже його боялася, думала, що мама віддасть її татові або ще кудись. Мама нічого не говорила, але відчуття, що ти зайвий і непотрібний, посилювалося з кожним днем.

– Мамо, – почула якось мамин глос, – забери її до себе. ну хоч на кілька місяців. Як мені з Дімою жити, коли вона вдома? Ми хочемо почати все з початку, притертися, а там, може, щось серйозніше буде і одружимося. Не можу я при дитині водити до хати чоловіків. Так, я молода жінка. Ну допоможи мені, ти ж і так сама живеш!

Бабуся допомогла. Віта переїхала на канікули, а там і в нову школу перейшла, бо мама не спішила її забирати. Вона шукала нове кохання і не хотіла аби дочка бачила цей процес. Потім вона її забере, а як виросте, то все пояснить. Потім.

Віта ще більше старалася бути правильною і чемною дівчинкою аби заслужити схвалення бабусі, вчителів і старших. Так міцно втовкмачила собі в голову правила, що не викидала їх на дитячі пустощі і ігри. Завжди була зосереджена на навчанні, результаті, самовдосконаленні. Чи дивно, що у неї не було друзів? Заучка потрібна лише на екзаменах і самостійних, але ніяк не у дворі чи прогулянках. З нею не весело, з нею нудно і пристойно, а підліткам цього не треба. Потім не треба і юнацькому віку і молодому. Її однокласники, одногрупники жили, порушували сотні правил, засвоювали житейські уроки, а вона все ще намагалася задобрити матір і бабусю.

Мати таки одружилася з Дмитром і мала від нього дитину. Спочатку часто приїздила, поки була в декреті, а потім перестала, бо життя таке дріб’язкове, мілке болітце, що не можеш вибратися, хоч тільки ноги замочив.

Коли дитина підросла, матір кинулася в саморозвиток і самовдосконалення, бо відчула, що Діма заглядається на молодших і красивіших жінок. Вона кидалася то на йогу, то на фітнес, то травички, то позитивне мислення. То веганство. Одним словом, так само жила, помиляючись-виправляючись, тільки не з дочкою.

Коли навколо парувалися друзі, а емоції вирували, Віта вирішила зробити теж якусь романтичну дурницю. Не тому, що відчувала емоційну потребу, а, скоріше, соціальну. Всім треба пару, от і вона теж має дати комусь шанс. Чи варто казати, що ті перші спроби були невдалі? Потім ще і ще. Віта втратила віру в любов. Нема її.

Живе людина, та й живе. Он мати її живе без любові, прагне полюбити себе, правда, але не може. Бабуся сама, завжди тримала її в строгості, не пам’ятає, щоб якось відкрилася їй чи приголубила. Вона нічого не відчуває ні до кого. Ходять навколо люди, як люди, а не привід для тремтіння ніг і шаленого серцебиття.

Але ж має щось бути більше? Не може отак бути, щоб така складана істота, як людина, просто жила тих кілька років, давала потомство, як найпримітивніша істота і покидала цей світ безповоротно? Це ж якесь безглуздя? Має ж бути те, «що вічне»? Що переживе це життя і в іншому відчує любов, полюбить саме. Ось так було б правильно. В це вона вірить понад усе.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне. Pexels.

You cannot copy content of this page