Ще в під’їзді Олена почула голоси, що лунала з їхньої нової квартири. Голос матері вона відразу впізнала: той звучав так, що аж стіни здригалися.
— Це ж несправедливо! Навіщо вам друга квартира? Ми ж сім’я! — говорила та обурено. — Для чого вона вам, для чого? Ви що, бідуєте, голодуєте, останній шматок доїдаєте, щоб здавати її чужим людям? — кричала вона на зятя Михайла. — Ваші діти ще школярі, їм рано думати про власне житло. А ви самі, немов пани, живете в просторій та затишній квартирі. Нащо такі дивні витрати?
— Тетяно Петрівно, заспокойтеся вже, будь ласка! Що за звичка вічно лізти туди, куди вас не просять? Яке вам діло до наших квартир? Та хоч би десять у нас їх було! — Михайло намагався говорити спокійно, однак різкувато, щоб трохи втихомирити тещу.
— Мамо, та що ти тут влаштувала? — Олена зайшла до оселі й одразу ж поморщилася. — Тебе в під’їзді чути. Сусідам соромно дивитися в очі! Подумають: «От принесло до нас неблагополучних родичів!»
Олена затрималася, бо заїжджала до кравчині забирати пошиті штори, а чоловіка ще вранці відправила вішати шафки на кухні. Сьогодні вони планували довести свою нову квартиру до ладу, щоб уже за тиждень заселити квартирантів.
Нещодавно подружжя зробило тут скромний ремонт, головне – чисто й затишно. Лишалися деталі: повісити штори, на кухні все облаштувати, аби нові пожильці не нарікали.
Олена і Михайло прожили разом уже п’ятнадцять років, виховували двох дітей. Олена вважала свій шлюб щасливим: чоловік був уважним, турботливим, чудово ставився і до неї, і до сина з донькою.
А ще він мав особливість — як людина передбачлива і раціональна, Михайло завжди планував на кілька років уперед.
Саме він і запропонував дружині купити другу квартиру, коли в них з’явилися вільні кошти. Жили вони у чудовій трикімнатній квартирі, придбаній одразу після весілля: вони вклали кошти з весільних подарунків та заощадження Михайла, який на той час уже десять років працював у будівельній компанії.
— Я довго готувався до весілля, та ніяк не міг зустріти тебе. Де ж ти ховалася? — жартома говорив Олені щасливий чоловік.
— Та дочекалася, поки ти більше грошей накопичиш, — посміхалася вона лукаво у відповідь.
І теща, Тетяна Петрівна, тоді не могла натішитися на зятя. Усім розповідала, яка він серйозна і чемна людина, при гідному заробітку, і без подарунка до неї не приїздить.
Порівнювала з чужими зятями, мовляв, її Михайло не просто якийсь слюсар, а людина «при великих грошах». Сусідка Марія слухала мовчки: її зять заливав за комір, тож їй нічого було додати.
Рік тому Михайло вперше поділився з Оленою думкою про придбання другої квартири.
— Петрик дорослішає, через кілька років школу закінчить, не встигнемо й озирнутися, як йому схочеться мати власне життя. Я вирішив купити для нього квартиру. Поки що здаватимемо — буде додатковий дохід у сім’ю.
— Це гарна ідея, Михайлику. Я згодна. Краще подбати про житло для дітей наперед. А вистачить нам коштів? — поцікавилася Олена.
— Вистачить. Я вже порахував, що й до чого. На ринку нерухомості є кілька варіантів. З’їздимо, переглянемо й виберемо.
— Гаразд, любий. А потім і для нашої Софійки придбаємо житло, колись із часом. Вона ж поки лиш у другому класі.
— Так і планую. Та для Петрика вже зараз треба, поки є можливість. Інакше втратимо час і гроші.
Матері Олена не поспішала розповідати про майбутню покупку, бо знала: у Тетяни Петрівни квартирне питання стояло на першому місці.
Менший син Дмитро з дружиною та дитиною жив у неї вже п’ять років — відтоді, як одружився. Її двокімнатна квартира була переповнена, а невістка мала складний, в’їдливий характер, відверто недолюблювала свекруху.
— Виморилась я від вас, синку, уже сил нема! Невістка ж мене терпіти не може. А ти мовчиш. З’їхали б кудись.
Однак невістка заявляла, що орендувати нічого не хоче: «Я не для того заміж виходила, щоб бігати чужими квартирами. Та й не заробляє Дмитро стільки, щоб платити за оренду».
І ось тепер, коли з’ясувалося, що донька з чоловіком купують другу квартиру, мама не на жарт образилась.
— Мамо, та що ж ти тут учинила? — обурювалася Олена.
— Це я ще нічого не вчинила! Бездушні ви люди! — не вгавала Тетяна Петрівна, не бажаючи заспокоюватися.
— Прошу, будьте обережні зі словами. Чому це ми бездушні? Ми завжди по совісті живемо, — відповів Михайло спокійно, але твердо.
— Бо вам байдуже до близьких! Тільки про себе думаєте! — не вгавала вона.
— Але як це — байдуже? Хіба не про власну родину нам дбати? У нас діти неповнолітні, — зауважив Михайло.
Тетяна Петрівна його спокою не помічала:
— Ви ж знаєте, як мені важко. Живу з нахабною невісткою під одним дахом, вона мені спокою не дає!
— Але ж ми нічим зарадити не можемо, — здивувалася Олена.
— Як це? Я ж просила у вас грошей для Дмитра, щоб він купив собі житло й забрав свою жінку! А ви що? Відмовили, сказали, що у вас немає зайвих коштів! А тепер купуєте другу квартиру, яка «просто так» стоятиме. Хіба так можна?!
— Чому я маю віддавати свої чесно зароблені гроші дорослому родичу? — уточнив Михайло.
— Який же він «чужий»? Це рідний брат твоєї дружини, дядько твоїм дітям! Дмитро поступово вам усе повернув би. У нього ж нема таких зарплат, як у тебе, — дорікала теща.
— Повернув би? Мамо, ви що, смієтеся? Згадайте, скільки разів ми допомагали йому грошима, давали в борг. І жодного разу він нічого не вернув, тільки казав: «Та не переймайся так, Олено, твій Михайло ще заробить». А тепер просите ще й величезну суму?
— То були складні часи. У всіх бувають негаразди. Що ж тепер, до кінця життя йому це пригадувати? Ви не бідні, могли б і забути ті дрібниці.
Щоб не нервуватися, Олена заходилася вішати штори, а Михайло на кухні монтував шафки. Тим часом Тетяна Петрівна не вгавала, бо аж кипіла від думки, що Дмитрові нічого не перепаде, а їй не вдасться позбутися невістки.
— То віддасте квартиру Дмитрові й його дружині? Договір купівлі-продажу укладемо чи ще якийсь документ. Він вам гроші поступово поверне, я теж допоможу. — знову почала вона.
— Ні. І прошу з цим питанням більше до нас не звертатися, Тетяно Петрівно, — спокійно відказав Михайло.
Тетяна Петрівна пішла геть, не попрощавшись, голосно грюкнувши дверима.
— Ну й родичі в тебе, — зітхнув Михайло. — І навіщо ти їй про квартиру розповіла? Ще й адресу дала?
— Не казала я нічого! Чудово знала, чого від неї чекати. Це наш Петрик проговорився, він і адресу виклав. Сподіваюся, тепер вона зрозуміє і відчепиться?
— Хотілося б, — відповів Михайло. — Ну що, ти готова? Я на кухні вже все доробив.
Тим часом у квартирі Тетяни Петрівни теж відбулися зміни. Повернувшись, вона застала у передпокої валізи й коробки.
— Дмитре, що це таке? — розгублено спитала.
— Це ваші речі. Ви тут більше жити не будете. Їдьте в село, чоловік сказав, у вас там дім є, — заявила невістка, вибігши з кімнати.
— Що? — Тетяна Петрівна була явно до такого не готова.
— А що! Я знаю, що Олена з Михайлом купили другу квартиру, а нам — нічого. То й живіть деінде. Досить нами керувати. Із моїм Дмитром та сином ми тут лишимося.
— Ти мене з МОЄЇ ж квартири просиш?! — запиталав та.
— Так! — вела своєї невістка.
— Ні, люба, це ви йдіть! Щоб і духу вашого не було! Диви, яка господиня!
Тетяна Петрівна таки виставила з квартири сім’ю сина. Відтоді Дмитро з дружиною з нею не спілкуються. Донька з зятем теж ображені після тієї сцени. Всі тепер тримаються на відстані.
Тож Тетяна Петрівна лишилася сама у своєму житлі. Може спокійно їсти, спати, робити все, що заманеться. Їй ніхто не дошкуляє. А все одно відчуває себе нещасною. Мабуть, не такої свободи вона прагнула.
Головна картинка ілюстративна.
