— Мамо, ти думаєш тільки про себе, про нас і не згадаєш. Ти так переймаєшся за свою спокійну старість, що і в голові не маєш те, як нам важко і, що через тебе будемо мати стільки труднощів. Ти кажеш, що нас любиш але хіба то любов після такого вчинку?
Зі своїм чоловіком я розлучилася більше 30 років тому. На той момент в нас було двоє малих дітей, але це не спинило Василя і він пішов до іншої.
На той час ні про які аліменти й мови не було. Ще перший рік він приносив якийсь мізер, та потім забув про нас геть. Я знала що в тій родині також діти, тож певне, вони для Василя стали важливішими від рідних..
Марійку і Данилка я підіймала сама. Мусила виїхати з міста, бо не було мені змоги їх там ростити. В селі було простіше: тут свої харчі, життя не таке дороге та і діти не бачать такого достатку як деякі міські. Тай по сільським міркам ми були бідні. Як би я жила в тому місці навіть не знаю?
Коли моїм дітям виповнилося 16 років вирішили вони знайти свого рідного батька. Я не противилася тому і не боронила їм. Обоє вони тата любили. Нехай були малі коли він пішов, однак запитували в мене про те, як ми жили, просила нагадати якісь моменти з їхнього дитинства, коли ще тато був поруч.
До честі Василя він дітей прийняв. Вони почали їздити до нього на гостину. Вже на той час він розлучився з жінкою до якої пішов від мене. Холостякував. Діти приїздили від батька щасливі і задоволені. Світ їм був і ширшим і кращим, я бачила добре, що спілкування те йде їм на користь.
Василя я побачила аж на весіллі у доньки. Він гарно виглядав, прийшов з розкішним подарунком молодим. На спільній фотографії ми стоїмо всі разом: молода, тато з мамою. Все, як наша донька мріяла.
Але то було 10 років тому. Тоді ще Василь був здоровий нічого не показувало на те, як все обернене.
Мій чоловік так і не заробив собі на житло за все своє життя. Хату його батьків вони з братом продали, гроші розділили навпіл. А вже мій чоловік поділив ту суму між нашими дітьми. Кожен зміг собі придбати машину, хай і на дорогу, але хорошу.
Я зараз Василь зліг. Моя донька і син живуть на орендованих квартирах. Забрати батька їм нікуди. А найняти доглядальницю йому вони не можуть, навіть якщо гроші складуть до купи.
Самі кінці з кінцями зводять заледве, мають малих дітей. Та й кудись треба ту доглядальницю привести, а куди, як у батька немає власного кутка.
От і не вигадали вони нічого кращого, як попросити в мене прийняти їхнього нездорового татуся:
— Мамо, ми тобі в усьому будемо допомагати. Увійди в положення, виручи нас.
Я одразу сказала що того не буде. Василь мені не чужа людина але й не рідна. 30 років назад нас щось поєднувало, але не настільки сильно і серйозно, щоб зараз я поклала йому до ніг своє життя.
— Мамо, невже ти не розумієш, в яке важке становище нас ставиш? – говорять мені діти. – Ти кажеш, що він тобі ніхто, але ж він наш батько а ми твої діти. Ти хоч уявляєш скільки потрібно заплатити за пансіонат? У нас просто немає таких грошей.
Я все розумію – дітям важко і не просто, але насправді мене те не обходить. Мені шкода Василя, як людину, але не більше. Приймати його в своєму домі я не збираюсь.
Ну скажіть, хіба я не маю права на таке рішення? Чи все ж повинна відчинити двері колишньому нездоровому чоловіку?
Як би ви на моєму місці вчинили?
Головна картина ілюстративна.